XVIII Минуле минулому

Наче земля розійшлася під ногами і Шарлотта впала в темну, глибоку прірву, розплющивши очі в порожній квартирі.

– Дивний сон. Я тоді дійсно щось загадувала перед статуєю, але що?

Дівчині вдавалося зануритися у далекий спогад того літа, що тепер згадала в деталях і майже повністю. Але як і кінцівка сну, він стерся з місця формування бажання в безлюдному саду сеньйора де Ангело. Як Шарлі не намагалася, але мозок вперто проектував відразу після кінцівки сновидіння уже автобус та важку дорогу додому, через отруєння.

Пролунав дзвінок у двері.

«Хто цього разу приперся, ще й так рано?»

Не можна сказати, що це був ранній ранок, точніше вже ранній обід. Стрілки годинника сповістили, що час перевалив за одинадцяту. На порозі стояла секретарка містера Бонса, Дебора. Дівчина тримала в руках коробочку з печивом і обтрушувала сніг з білого берета.

Зовнішній вигляд господині красномовно кричав про недоспану, чи вельми паскудну ніч, а розтріпане волосся, зібране у кіску, пожоване обличчя й досі одягнута піжама, натякала на допірішнє пробудження.

– Привіт! Ти ще спала? – винувато запитала гостя.

– Е-е-е, ні, ні, проходь у квартиру, тут тепліше.

– Тепло це добре, на дворі справжній льодовиковий період.

– Не кажи. Щось трапилось? Тебе Бонс прислав? – стурбовано запитала Шарлотта, зачиняючи вхідні двері.

– Ні, не турбуйся. Містер Бонс розповів, що тобі вчора було зле. Направив мене довідатися як ти почуваєшся, й допомогти з переїздом.

– Яким переїздом? Я нікуди поки не переїжджаю.

– «Bones plus» безоплатно надасть тобі житло. Переїжджати треба уже сьогодні. Я тут, щоб сповістити цю новину і допомогти зі збором речей.

– Але я ще не підписала документи. Як я можу…

– Містер Бонс добра людина і вирішив тобі допомогти. Це на термін доки ти не зможеш оплачувати сама собі квартиру, якщо не працюватимеш з нами.

– Я не можу скористатися його пропозицією.

– Він казав, що ти впиратимешся швидше за все і просив передати, що це заради місіс Бонс. Не ображ її відмовою.

– Ох, чортів маніпулятор.

– Ти знайома особисто з місіс Бонс?

– Випадково познайомилася. Вона дуже гарна людина, не хотілось би її засмучувати, але…

– Хочеш мою думку?

– Давай!

– Я не знаю твоїх стосунків з їх родиною і знати не хочу. Та якщо Ерік пропонує допомогу, чому б тобі просто не прийняти її. Він не бідний чоловік, має можливість й точно робить це без корисного умислу.

– Я…

– Коли доля підкидає подарунки, чи ввічливо їх відкидати? – пониженим тембром, натхненно мовила Дебора.

– Це НЛП? Ви усі таке умієте?

– Ти що? –  засміялася гостя. –  Це порада від дівчини, якій теж було важко у чужому місті. Погоджуйся, Шарлотто.

– Це так неочікувано, – обтягуючи пом'яту піжаму.

– На те вони і сюрпризи долі, щоб бути неочікуваними. Це до чаю! – простягаючи печиво господині. – До речі, нас до ладу не познайомили. Я, Дебора Домінго!

Останнім часом життя Шарлотти з розміреного і далекоглядного перетворилося на стрімку ріку з чередою доволі важливий, навіть доленосних подій. Нью-Йорк пришвидшував їх до позначки «максимум», і вистигнути звикнути до подібного темпу часу геть не було. Шарлі не розуміла з чого починати збори, і як взагалі себе поводити. Голова боліла й відмовлялася думати навіть найтихіші думки. Розгублена та повністю дезорієнтована вона провела потенційну колегу в кухню.

– Як ти почуваєшся, Шарлотто? Погано виглядаєш, розгублена, мружиш очі.

– Голова болить, а так все добре, – підбадьоривши себе поплескуванням по щоках дівчина видавила посмішку.

–  Не вдавай переді мною, що вже гаразд. Можеш не говорити, що сталося, але не муч, будь ласка, свій організм псевдо емоціями. Я завжди ношу з собою чарівний трав'яний чай. Він чудово тонізує та прибирає головний біль, – сказала Дебора почавши пошуки рятівного напою у чималій сумочці. – Я сама ним лікуюсь у подібних ситуаціях і навіть Бонс іноді приймає його. Якщо ти не проти, я організую нам сніданок, голодний шлунок поганий порадник. А ти йди у душ, прийди трохи у себе. Спокійно поснідаємо і візьмемося за збір речей.

–  Я не хочу завдавати тобі клопоту. Ти ж моя гостя, – поглядаючи на невеликий лляний мішечок у руках Дебори.

–  Ти мені їх забезпечиш, якщо ввечері Бонс дізнається, що ми не переїхали. Я втрачу премію, за недружнє ставлення до потенційної колеги.

–  Серйозно?

–  Жартую, звичайно, але він точно буде незадоволений.

За сніданком, а точніше обідом, виявилося, що секретарка дуже схожа за темпераментом на веселу й відверту Дрю, якої зараз так не вистачало Шарлотті. З нею було якось безпечно й затишно, наче зі старою знайомою, від якої не варто щось приховувати, чи когось із себе вдавати. Речі були зібрані швидко, вже після четвертої, водій Бонса повіз дівчат з двома коробками і одною валізою на квартиру, де знову жила надія на «нове життя».