XVII Чарівна Лерія

– Ма, не хочу туди йти. Це екскурсія для пенсіонерів, – продовжувало вередувати повненьке дівчисько, плентаючись позаду.

– Я впевнена, що тобі прийдеться по душі. Бабуся була на подібних заходах, їй дуже подобалося, – усміхалась світловолоса, красива жінка, не збавляючи темп.

– От коли і я стану бабусею, зводиш мене. Я не хочу дивитись на сади пенсіонерів в компанії інших пенсіонерів.

Дівчина одягнена в джинсових шортах, червоній футболці та рюкзаком за спиною виглядала доволі буденно, на відміну від матері у довгій, білій сукні, яка терпеливо мовчала. Тиша у відповідь злила підлітка і вона сердито натягла на очі кепку, з-під якої виглядало не дуже густе, руде волосся, зібране у хвіст. Від такого різкого руху з носа у клумбу злетіли громіздкі окуляри, відкриваючи палючому сонцю десятки веснянок по щоках.

– Припини ці дитячі фокуси, ти вже доросла дівчина, – стримано сказала матір і витягла з квітів круглу, червону оправу. – Добре, що вони такі яскраві, не довелося довго шукати.

– Не кажи, – роздратовано одягнувши окуляри назад. – Їх за кілометр видно.

– Лисеня, припини, прошу.

– Як, коли ти мене тягнеш у ті бабусині садочки?

­–  Мила, сьогодні фінал. Усього десять садків. Уяви, ти побуваєш гостею у найбагатших людей цього міста.

– Як мені пощастило.

– Скоріше, перебирай ногами, наша група вже в автобусі, – матір рушила вперед.

Вони підійшли до автобуса, який виявилося чекав уже тільки їх. Подорож проходила доволі стрімко. Один прекрасний сад змінював інший, дивуючи водоспадами, ставками, газонами, альтанками, клумбами нестандартного дизайну, різноманіттям буяння квітів, чагарників та дерев. Було почуто багато цікавих історій про власників садівників та їхні родини. Але родзинкою кожного експонату була вигадана власником історія, щось схоже на казку, яка ніби відбувається в їхніх садах. За цілий день екскурсії їм розповіли багато цікавих казок: про ельфів та тролів, про чарівників, про гномів та малих пухнастих хухів й багато іншої чудесії.

На подив жінки дочка зацікавлено слухала, перестала капризувати й нагадувала ту слухняну дитину, якою була до перехідного віку. Останній рік з нею стало дуже важко порозумітися. Донька часто скаржиться, що у школі її дражнять за зовнішність, а допомогти мама з цим питанням не могла. Уроджена форма хвороби очей не давала можливості замінити смішні окуляри на лінзи. Криві зуби потребували лікування й брекетів, які треба продовжувати носити. Фігура не поспішала піддаватися корекції, попри правильне харчування й фізичні навантаження. Вишенькою на торті залишалося ріденьке блідо-руде волосся й рясне ластовиння, яке на думку доньки спотворювало її без того негарне, прищаве обличчя.

Дівчина не тягла на звання перша красуня, але точно не була такою нікчемою, як себе відчувала. В неї були великі ясні очі, обрамлені довгими темними віями, хороший зріст, доволі веселий характер й гострий розум. Вона добре вчилася, займалася вокалом, бо мала неабиякий хист до співу, ходила на гурток кулінарії, плавання та фітнес. Часу на підліткові розваги в неї буквально не було, тому ця сімейна відпустка, перед початком навчального року, мала стати ковтком свіжого повітря й моральної розрядки.

Невеличкий будинок старого скульптора зі світло-блакитним дахом знаходився далеко від центру міста, та був останньою локацією у програмі екскурсії. «Помістя Де Ангело. Місце, де живе саме кохання», - писалося на брошурі з програмою.

З перших кроків на ґанок подорожніх здивували велетенські скульптури єдинорогів, від копит яких відскакували в буйну зелень газону мармурові зорі та незвичного кольору блакитні доріжки, в тон даху. На тлі білосніжного будинку вони додавали казковості атмосфері помістя, що тонуло у буянні квітучих рослин. Одна з доріг, прикрашена висадженими вздовж білими трояндами вела у сад, куди через витончену арку з янголятами, у високому живому паркані, їх повела одна з дочок господаря.

Слідуючи за господинею трояндовим шляхом гості відчули несамовитий аромат ванілі, що супроводжував їх до самого серця локації – круглої площі, де в центрі стояла велика статуя юної дівчини в балахоні. Ніби нічим непримітна статуя зі світлого каменю, віддалено схожа на статую Діви Марії, але вона була інакшою, як розгледіти. Старанно вироблене довге, кучеряве волосся, виглядало з-під велетенського капюшона, а на шиї красувався, мов вилитий, ланцюжок з кулоном у вигляді крапельки, який вона, ніби, боялася впустити. Від скульптури по всій площі розходилися муровані з мілкого каміння промені, що закінчувалися кулястою клумбою, з малесенькими білими квітами.

Біля статуї в інвалідному візку у діловому костюмі, сидів худенький, витончений чоловік, з добрими очима та посмішкою, сеньйор Мартін Де Ангело, господар помістя. Він привітно привітався і почав коротенько розповідати про свій сад, який більш нагадував лісову галявину, уміло доповнену людськими руками та фантазією.

 Почавши з ексклюзивних рослин, старий сеньйор опускаючи розповідь про центрову скульптуру, повів усіх в’юнкою стежиною у глиб саду-лісу, де багато скульптур знайшли своє місце просто серед живої природи. Там можна було зустріти маленького оленя, що зачаїлося під невеликим деревцем, його батьків, що паслися мирно на траві, птахів, що сидять на деревах, білку просто біля стежини і зайця під кущем малини. Також родзинкою, що особливо потішила відвідувачів стали чудові павичі, що вільно гуляли між деревами. Сад сеньйора Де Ангело не був схожий на локації бачені раніше, з безліччю штучного декору, тут все було живе і дихало життям. Навіть вимуровані клумби, що виникали між деревами, виглядали дуже гармонійно та не надавали штучності пейзажу.