XV Люстерко Бонса

Таксі зупинилося перед велетенським дзеркальним приміщенням, зі стриманим золотавим надписом над входом «Bones plus».

«Нічого боятися, це лише співбесіда», – оглядаючи через вікно поодиноких людей, що виходять та заходять у середину.

– Міс, ми на місці. Це штаб-квартира «Bones plus». З Вами усе гаразд? – таксист занепокоєно поглядав на збентежену пасажирку, яка розрахувалася ще хвилин п’ять тому і не спішила покидати авто.

Начищене до сонячних зайчиків, двадцятиповерхове «люстерко Бонса» змушувало її серце холодіти. Ніби йде влаштовуватися на роботу до людини, яка ще вчора прийняла її напіводягнену у себе дома, одягла і нагодувала, а таке враження складається, що вона сама себе веде під обстріл.

– Міс, ви виходите, чи їдемо далі? – ніяково перепитав чоловік, завівши авто.

– Прошу вибачення, так, я виходжу.

Поправивши вільного крою червоний жакет, Шарлотта нарешті покинула місце свого тимчасового укриття і постала перед входом, мов перед пащею велетенського тигра.

«Божечки, Шарлі, що за панічна атака? Не з’їсть же він тебе, їй Богу. Не взяти верхній одяг було жахливою помилкою, йди уже в середину».

Високі шпильки на її улюблених туфлях вперше поводили себе дивно й стали важкезним тягарем для без того ватних ніг. Одягнена у звичайну білу сорочку, застібнуту під саме горло та заправлену у чорні штани, Шарлі виглядала діловито й впевнено у собі, хоч налякані очі видавали всі її емоції. Вона провела рукою по ідеально зачесаному у довжелезний, високий хвіст волоссю і нарешті ступила за поріг.

«Я готова як ніколи. Містер Бонс чудова, розумна, щедра людина. Любить діток, тому не може бути монстром, не може… Ну пронизливий погляд у нього, але то ж не показник».

Велетенських, світлий хол, відразу ударив по нервовій системі розміром і розмахом величі. Все у вершкових, світлих тонах з акцентом на золото та темний шоколадний відтінок, нагадало Шарлотті вчорашнє пробудження у домі Бонсів, та викликало додаткове зніяковіння. Під ногами красувалася мармурова світла підлога, начищена до дзеркального стану, серед якої у вишуканих завитушках розташовувалися великі літери темно–коричневого кольору «ВР». Цілковита стерильність довкола виглядала так, мов приміщення щойно відремонтували і тільки перший день увели в експлуатацію.

Із-за високого ресепшену їй привітно посміхалася молода, вродлива блондинка зі старанно зализаним пучком на потилиці. На ній ідеально сидить довга молочна сукня, класичного крою і світлий жакет піщаного кольору, з іменним бейджем «Кайлі».

– Доброго дня. Мені призначена співбесіда у містера Бонса, на десяту годину. Моє ім’я, Шарлотта Мей, – горло пересохло від хвилювання, але це надало голосу додаткової впевненості звучання.

– Одну хвилинку, міс Мей. Ось ваш пропуск і поставте підпис ось тут, – протягнувши велику книгу з чистою сторінкою на сьогоднішній даті. – Ви сьогодні перша гостя, удача на Вашому боці, – добродушно посміхалася ресепшеоніст. – Щасти Вам, міс.

– Дякую.

– Проходьте в правий крайній ліфт, Вам на дев’ятнадцятий поверх.

Шарлі поспішила відійти, але Калі неочікувано зупинила її.

 – Даруйте, міс Мей! – повільно вийшовши в зал та порівнявшись з відвідувачкою, вона ніяково посміхнулася, прошепотівши: – Прошу вибачення, я можу дати Вам пораду?

– Звичайно, буду вдячна.

– У Вас розкішне волосся, але містер Бонс не прихильник такої довжини. Буде доречніше заховати його у пучок.

Очі Шарлі округлилися, вона рефлекторно оглянулася в пошуку дзеркала, чи входу до дамської кімнати.

– Ліфт суцільне дзеркало і там немає камери, – підморгнула дівчина й поспішила повернутися за свою стійку.

– Дуже дякую, Кайлі, – від такого дружнього жесту від душі трохи відлягло.

У ліфті, на щастя, Шарлі їхала одна й спритно виконавши нехитрі маніпуляції з волоссям прибрала їх з поля зору. Погляд притягли дивні фіолетові лампи, що світилися при підлозі, та й саме освітлення якоїсь миті почало різко змінюватися на холодніше, доки не стало незвичайного блакитного кольору.

Двері автоматично відчинилися і перед нею знову постав світлий зал з невеличким ресепшеном, де на неї уже чекала симпатична дівчина мулатка. Працівниця одягнена у діловий костюм, як вже стало зрозуміло у фірмовому кольорі, світлого піску. Дивним їй здалося те, що на поверсі зовсім не було запахів, навіть парфумів, чи бодай паперу. Повітря повнила приємна свіжість та прохолода.

– Добрий день, міс Мей! – приязно привіталася, дівчина. – Містер Бонс вже чекає на Вас у своєму кабінеті. – Дебора, таке ім’я вказував бейдж на її грудях. – Я проведу Вас, ходімо!

Дівчата повільно пішли через всю залу до довгого крила, де при самому вході світили такі самі дивні лампи, як у ліфті при підлозі. Вартувало тільки потрапити під фіолетові промені, як майже безшумно запрацювали…

«Це витяжки, чи що?»  

В стінах щось майже не чутно тріскало й перемикалося. Певно Шарлі взагалі не почула б того, аби не натягнуті до межі нерви і музикальний слух.

«Що в біса за механізми в цих стінах?»

Дорогою на них вийшла з дальнього кабінету ще одна молода жінка не у формі. Наблизившись, брюнетка з бейджем «Сюзанна», з ніг до голови оглянула Шарлотту, хитрим, пронизливим поглядом. Висока, красива, з зав'язаним на потилиці довгим «кінським хвостом», темними очима, та пухкими, «натуральними» губами, вона ніби щойно закінчила зйомку до гламурного глянцю. Чорний діловий костюм ідеально сидів на стрункому тілі, та граційно підкреслював усі наявні принади. Дівчина голосно, незадоволено вдихнула за їх спинами й поцокала підборами далі.