Все сталося так швидко, що вона і не встигла помітити, як опинилася під капотом темно-сріблястого, відполірованого до блиску авто, очевидно зовні, що преміум класу. На громіздкому капоті квадратної, злегка роздутої форми, на місці марки красувався невеличкий символ срібної троянди. Дзеркальні покришки відбивали світло вуличних ліхтарів, що старанно приховував буревій за ковдрою зі снігу.
– Жити набридло? – доносився мов через перестінок крик водія, що хвацько вибіг з машини.
У світлі фар автомобіля високий, темноволосий чоловік, з розтріпаним, коротким волоссям, у темному костюмі, та далеко не дешевому взутті зі зміїної шкіри, пав на коліна перед непритомною рудоволосою дівчиною, з-під пальта якої виглядало оголене тіло.
– Ти жива? – він оглянув її та швидко застебнув пальто щільніше. – Леді, ви мене чуєте? – збентежившись від її зовнішнього вигляду більше ніж тим, що вона впала перед його автомобілем.
Сніг швидко припорошив її вогняне, розкішне волосся, що прядивом розкинулося поруч з нею. Незнайомець забирав з її розжареного личка сніг, щоразу гукаючи й просячи розплющити очі:
– Прошу тебе, отямся. Ти жива, агов!
Мужнє обличчя, з густими, але доглянутими бровами, великі, близько посаджені, трохи розкосі очі, перше, що побачила Шарлі, опритомнівши.
– Жива! – видихнула.
Остаточно не прийшовши до тями її погляд продовжив вивчати того, на чиїх колінах зараз було так затишно та добре. На вигляд незнайомцеві добре за тридцять, але не більше сорока. Гарний, широкий рот, з пухкою нижньою губою і глибока трикутна підносова ямка прикувала мутний, запалений погляд дівчини.
«Гарний… Тільки чому губи тремтять?» – повільно думала Шарлі, доки чоловік оглядав цілісність її кінцівок, притуляючи до себе, та ховаючи від холодного подиху ночі. – «Мені не здається, вони надто сухі і дійсно тремтять».
– Встати можеш? – питав чоловік.
– Які красиві, – прошепотіла Шарлотта.
– Що? Гей, ти мене чуєш? – він заглянув в очі потерпілої. – Я ж не сильно тебе вдарив?
Перехопивши погляд його льодяних сірих очей дівчина розгледіла смертельну втому. Його бліде обличчя, вкрите краплями, чи то талого снігу, чи то поту виражало стурбованість і роздратованість одночасно.
– Ти чуєш мене? – крикнув.
«Який гарний і який втомлений. О, про що я зараз думаю, про що думаю».
Співачка втратила свідомість і повністю обм’якла на дужих, тремтячих руках незнайомця.
***
– Містере Бонс, з нею все добре, – говорив приємний жіночий голос. – Я не зафіксувала, жодних тілесних ушкоджень. Трохи підвищений тиск та серцебиття. Скинемо це на переляк.
– Я її навіть не вдарив. Як на мене, вона впала до того, як я до неї наблизився, – говорив знайомий чоловічий голос.
Голоси були чутні добре, а от наповнені свинцем повіки залишалися непідконтрольними сонному мозку Шарлотти, як і тіло.
– Забоїв на місці потенційного удару, чи хоч легких слідів, немає, тому я не виключаю, що саме так і сталося. Бідолаха просто налякалася, – усміхалася жінка.
– Прекрасно! І що мені робити з цією полохливою козулею?
– Для початку дайте їй відпочити. Як Ви самі почуваєтеся, містере Бонс?
– Дякую, міс Кабо, на подив, мені полегшало. Це, мабуть, теж переляк, – засміявся чоловік дуже стримано, але милозвучно.
– Може це знак? – запитав інший жіночий голос.
– Досить жартувати, мамо, дамо дитині відпочити, – буркнув.
– Не така вона вже і дитина.
– Облиш, місіс Бонс, цей невдалий жарт. Я вас проведу, міс Кабо, проходьте!
На деякий час голоси стихли, а потім у кімнаті почулися обережні кроки, та характерний стукіт жіночих туфель. Біля ліжка хтось тихо поставив стілець і сів на нього, видихаючи.
«Хто тут? Я не можу розплющити очі, – ледве думала Шарлі, – що зі мною трапилося?»
– Ти порятунок чи покарання? – тихим голосом запитала місіс Бонс, прибираючи пасмо волосся з обличчя попаданки. – Ти не могла трапитися йому на шляху просто так, не могла…
Монолог перервався, і гостя поринула у світ своїх снів.
«Пустеля і уже знайома траса між золотих пісків. Під ногами, все встелено білими пелюстками троянд, які липли до босих ніг. Шарлотта неквапливо йшла вперед, сподіваючись побачити Діна, і таки побачила. Дівчина радісно підбігла до нього й обійнята так ніжно, як не наважилась би в реальному житті.
– Принцесо! – притискаючи її до себе дбайливо, немов найтонший кришталь.
– Діне, дякую тобі, якби не ти, Саймон…
– Тс-с-с! Це якби не ти.
– То ти був би живий, аби не я, – сумно відповіла.
– Дурненька моя. Якби не ти, люба, я б не знав, що таке справжнє кохання. Не відав би, що воно сильніше смерті.
– Я так хочу розділити твої почуття, але нічого не пам'ятаю. Вибач за це.
– Я знаю, якої сили було твоє кохання, бо пам'ятаю за обох, а ти за нас живеш. Та настав час йти вперед, – чоловік відійшов убік, відкриваючи довгий, встелений білими пелюстками шлях, і різко розтанув клаптиками диму.