VII Єдиний порятунок

– Про те що тобі не потрібно, – покосився на жінку Том.

– Я маю право знати, що сталося з Діном. Не смійте брехати мені. Що ви приховуєте?

Присутні мовчали.

– Ви не дасте відповідь? Ви ж приховуєте щось від мене, і тепер не збираєтеся навіть цей факт заперечити? Що сталося з Діном? – злість заволоділа Шарлоттою і вона ударила кулаком по дверях. – Не смійте мовчати, зрадники! Що з ним?

– Він помер, – двома словами батько приголомшив усіх жінок.

– Що? – дівчина сповзаючи по стіні сіла на підлогу, жар охопив її стомлене тіло. – Дрю ж сказала, він поїхав… Він помер після від     ‘їзду?

– Ні, Шарлі! Томе, ти хоч пояснюй до кінця. Ви просто розійшлися з твоїм хлопцем. Ми не знаємо що з ним, – перебила матір, кинувшись до доньки, – Дін Річардс мертвий, доню, Дін Річардс.

– Річардс? Боже, і ви мовчали? Коли це трапилося? Як? Як він загинув?

– Незадовго до твоєї аварії, – продовжила жінка, зрозумівши, що донька готова почути чергову брехню, – розбився на таксі. Це сталося на тому самому місці аварії, де і твоя. Нічні заморозки вкотре зробили свою справу. Я знаю, що він був твоїм… другом.

– Ми, на жаль, не багато спілкувалися, попри давнє знайомство. Я лише його робітник, а він... Він був птахою надто великого польоту, хоч і ніколи не старався таким бути. Кілька разів ми обідали разом та балакали дорогою додому, коли Дін мене підвозив. Я все життя знаю його. Це так прикро, – гарячі сльози рясно зрошували плече матері, що замкнула її у міцні обійми. – Я хоч попрощалася з ним?

– Так, ти була на похороні. Ви потоваришували перед його загибеллю. Якась спільна робота зробила вас гарними друзями. Ти не могла пропустити можливості попрощатися. Пробач нам усім, що приховали це. Негативні емоції, які ти забулася не краще нагадування, погодься.

– Зовсім нічого не пам'ятаю. Шкода, що наша дружба стерта з пам’яті, я завжди хотіла пізнати його ближче. Дякую, що сказала правду.

Той веселий вечір перетворився на сумні поминки. Всі говорили про прекрасну людину, сусіда, боса та друга – Діна Річардса, але не згадувалося головне, його почесне звання в серці Шарлотти – «коханий чоловік».

За кілька годин Шарлі лежала у ліжку з головним болем і чекала рятівної дії снодійного. Поруч сидів батько, мовчки погладжуючи тендітну руку своєї дорослої дівчинки. Спальню перед очима замінив незрозумілий сон. Їй снилася якась газета і дивне фото Річардса в ній. Наче Дін передає букет червоних троянд якомусь іншому чоловікові на фоні розмитого автомобіля. Ось тільки обличчя невідомого роздивитися не вдалося.

Наступний день постукався у двері неплановим візитом до лікаря. Біль нікуди не ділась, покликавши на поміч нудоту та депресію, тому відтягувати огляд було нікуди. Лікарня, уколи, пігулки, аналізи, обстеження та крапельниці, знову увірвалися в її будні.

Смерть боса мала неочікуваний ефект, який важкою тінню давив на груди. Чоловіка, якого вона знає усе життя, до безтями кохала у юності та без міри поважала у дорослому житті, більше немає. Від цієї думки хотілося вити та заховатися деінде, хотілося кричати, що таких як він мало, а може і не існує більше. Шарлі повторювала усім, що його смерть це найбільша несправедливість, яку продемонструвало їй життя.  Але чим більше думала про це, тим гірше себе почувала.

 Мігрень добивала її ще більше, ніж втрата спогадів, чи скорбота за Річардсом. Єдиним порятунком лікар знаходив тотальний самоконтроль та роботу з психологом, звичайно не без медикаментозного супроводу в умовах стаціонарного лікування та обмеженого кола спілкування. Кожного дня вона розмовляла з лікаркою по справах душевних і нарешті вивільнила те, про що геть собі не могла зізнатися.

– Шарлотта з якою Дін зустрічався до свого від’їзду загинула внаслідок аварії. Мене більше немає, я не пам’ятаю наші стосунки, а ті частинки кохання, що ще частково відчувала у надрах серця чомусь згаснули вщент, коли дізналася про смерть боса. Річардс завжди був мені більше ніж сином татового друга, чи керівником. Думаю, що і дружба з ним, якої не пам’ятаю, була особливою для мене. Певно я не переставала його кохати всі ці роки після школи, –  така промова змусила її серце шалено колотитися, та разом з тим прийшло довгоочікуване полегшення.

За три тижні Мей переступила поріг рідного дому. Попереду залишилися ще декілька зустрічей з психологом, за порадою якого довелося звільнитися з роботи, тверезо оцінюючи свій емоційний стан. Шарлотта знала, що не зможе працювати там за відсутності Діна. «Варто рухатися далі, рана тільки почала загоюватися і треба дати їй час, щоб почати сприймати нову реальність в старому просторі», – казала лікар.

Березень залишився позаду, на дворі стояла доволі тепла для середини квітня погода. Сьогодні, її гамірній Дрю виповнюється двадцять п'ять років, і пропустити це свято було злочином перед їх дружбою.

Одягнувшись у яскраві кольори та приховавши макіяжем сліди нещодавнього недугу Шарлі уже збиралася виходити, коли  випадковий погляд впав на відчинену дерев’яну скриньку-шкатулку, що стояла на комоді. Вона ніколи не користувалася нею, тому здивувалася побачивши в середині незнайому візитку.

– Джон-Патрік Кларк? Що його візитка робить у мене? Де я її узяла? – запитала Шарлотта, розглядаючи глянсовий прямокутник.

– Ти збиралася у Нью-Йорк, – відповіла Алісія, заходячи до кімнати.