VI Прийшла весна

Перший день весни співпав із довгоочікуваною випискою з лікарні, де Шарлотта провела трохи менше місяця. Здавалося це не такий вже тривалий відрізок часу, щоб почати відчувати себе чужою у власній кімнаті. Повсюди їй чогось не вистачало, міцно охопило безпідставне відчуття самотності, наче вона не на своєму місці, не у своєму домі. Власна кімната не власна, стіни рідні, але не її.

На ліжку сиділа м'яка іграшка рудого кошеня з кулоном у вигляді серця. Незнайома для Шарлі річ, яка чомусь викликає багато змішаних емоцій.

«Так сумно. Що це за відчуття таке важке? Звідки воно? Це наче подарунок від когось. Точно, але від кого?»

 – Мам, хто подарував мені цього кота?

– Е-е-е, це тобі подарувала Дрю, – зам'ялася жінка.

– Дрю!?

– Так, на твій день народження.

– Дивно. Ти не міняла тут нічого?

– Ні!

– У мене таке відчуття, що щось змінилося, – оглядаючись довкола, Шарлотта шукала сама не знала що.

– Нічого, окрім появи Лео.

– Я назвала кота Лео?

– Не ти, а Д-Дрю… – мати нервово відтягнула комір на блузі та приховала тремтячі руки до кишень джинсів.

– Дрю назвала мою іграшку Леонардо?

– Так! Ти щось згадала?

– Наче спалахом, пам'ятаю оберемок квітів, багато кульок і кота, в блакитній коробці. Я ніби чую свій голос, як кажу, що згодна назвати його Леонардо. Знаєш, це схоже на кадр фільму, який зависає на одному і тому ж самому місці, тому неможливо догледіти до кінця. Чомусь мені здається, що той день я не ночувала вдома. Та не розумію, як я могла приїхати святкувати додому, я ж тут живу? Нісенітниця.

– Напередодні ти гостювала у Дрю. Певно тому так здається.

– Може й так. А тут стояла рамка? – дівчина повільно наблизилася до полиці над письмовим столом, й різко повернулася до матері з новим запитанням.

– Ти це пам'ятаєш? Фото пам'ятаєш? – матір зблідла від жаху, хоч одночасно її переповнювала і велика радість.

– Не пам'ятаю фото, і чи воно стояло взагалі? Мені здається тут стояла світла рамка. – Дівчина неочікувано заплакала: – Нічого не можу згадати. Фрагментів так багато, я не можу скласти їх.

– Рідна моя, там деякий час справді стояло фото. Наше, – місіс Мей кинулася обіймати доньку, – сімейне.

– Отже, я не все забулася. А де воно тепер?

– Під час зливи протяг скинув й розбив рамку. Не плач, лисенятко, ти обов'язково згадаєш.

Алісія заспокоювала доньку, через силу та біль брехавши їй. Жінка цілковито усвідомлювала всі переваги того, що Шарлі не знає всієї правди і не пам'ятає гарного знімка, на якому вона обіймала Діна, щасливо всміхаючись.

Того вечора Шарлотта не згадала більше нічого, але перша ніч, проведена у своєму ліжку, була до болю самотньою.

«Невже я не пам'ятаю, а все ще сумую? Як мені хотілося б побачити його. Хто він? Шкода, що телефон не пережив аварії, там точно я знайшла б хоч щось».

Швидко заснувши під дією ліків, їй наснився дивний сон, у якому вона на невеликій сцені співала улюблену пісню Дрю. Перед нею стояла подруга та Дін. Дін Річардс, який дивився надзвичайно теплим поглядом, що викликав мурашки по тілу.

***

Наступні кілька днів Шарлі провела вдома. Несподівано погіршилося самопочуття, мігрень і нудота не давали можливості повернутися до повсякденних справ. Щоночі дівчині снився той самий сон, де вона немов присвячувала комусь слова пісні: «Чому ти покохав мене? Чому возніс до зірок, коли решта втоптували у вогку землю?».

Незрозумілий образ боса викликав питання, які було соромно задати навіть собі:

– «Невже я знову сохну за шкільним коханням? Не міг він бути моїм хлопцем, не міг бути тим самим Діном. Це все підміна дійсності, я не одужала повністю».

Хоч у всьому цьому було ще дещо підозріле. Дін ні разу не навідав її, хоч як хороший керівник, завжди робив те по відношенню до приближених підопічних, як вона. Все настільки сплутувалося у незрозумілий каламбур, що дівчина вирішила прояснити цей робочий, етичний момент після повернення до праці.

Щойно Шарлотта трохи оговталася, в один з недільних днів, батьки вирішили влаштувати невелике свято на честь її повернення додому. М'яка зима радувала невеликим мінусом на градуснику. Не сталося похолодання і в перший місяць весни. Що дозволило влаштувати невеликий пікнік на задньому дворі. У будинку Мей, нарешті, запанував веселий, святковий хаос: грала музика, лунав заразливий сміх молоді, горіло багаття. Містер Мей подав смачнюче барбекю, а господиня частувала молодь усілякими смаколиками, і своїм фірмовим зігрівальним напоєм з меду та кориці.

Усі веселилися, як колись у студентські роки. Стів відвішував свої жартики та розважав анекдотами, Дрю не втрачала можливості та відповідала йому тим самим. Катріна допомагала матері на кухні й весь час нахвалювала частування, а Дейтон намагався догодити Шарлі, проявляючи кращі якості молодого джентльмена. Друзі любили посиденьки у неї, адже тільки тут вдавалося так повеселитися під наглядом дорослих, без надмірних утисків, повчань, чи критики. Свято було у розпалі.