Епілог

      Верхнє місто, Гора, протрималося зовсім недовго. На шостий день, першого місяця зими, орда пішла на черговий штурм, і дружинники випустили весь запас стріл. Вони били ординців по ногах, бо ворог став обачнішим, і тримав щити біля голів. Ополченці випустили хмару стріл, але невдовзі драбини знову загуркотіли об фортечну стіну.

      Дружинники вже були за межею виснаження. Вони рухалися, наче зомбі, - мечі затупилися, руки заніміли. Але київська дружина трималася, апатично спостерігаючи за монголами, що дерлися на стіну, і яких вони вже машинально скидали вниз.

      Старий сотник, з голубим ореолом, обрушив свою сокиру на шолом, що виник перед ним. Сокира застрягла в черепі, і ординець, що падав, потягнув зброю вниз за собою. Наступного сотник просто зіштовхнув руками із стіни. Потім кинувся вправо, де оборона могла прорватися. До нього приспіли кілька ополченців, і загроза минувала. Троє ординців прорвалися зліва: вони перекинулися через стіну, зістрибнули донизу і побігли відчиняти ворота. Перший упав зі стрілою в спині, другому стріла влучила в голову. Третьому дорогу перегородив юний опричник, з мечем в руці. Монгол зустрів його посмішкою, але юнак з вражаючою швидкістю відбив його удар, і той, втративши рівновагу, впав. Наступної миті ординець відкотився вбік, схопився і знову кинувся на опричника. Стріла, пущена старим сотником, встромилася йому в стегно. Він закричав і обернувся назад, що було помилкою. Юний опричник встромив йому меча в спину.

      Тисяцький Дмитро бився поруч з наймолодшими ополченцями, кидаючись туди, де небезпечніше. А орда, відчувши близькість перемоги, стала битися з подвоєною силою. Знову і знову вони приставляли драбини до стіни, і дедалі більше їх підіймалося нагору. А амазонок поруч не було, - не було вже поруч, із дружинниками, переяславських войовниць.

      Якоїсь миті на тисяцького накотила хвиля холодної люті. Да, він від самого початку знав, що стотисячну орду перемогти неможливо, але що з того? Нехай він мало досяг у цьому житті, але поразок не терпів ніколи! Тепер, перед смертю, у нього забирали і цю слабку втіху. Дмитро відбив черговий удар, і увігнав під ворожий шолом свій меч. Монгол впав, упустивши криву шаблю. Тисяцький підхопив його шаблю в ліву руку і кинувся в гущу бою, орудуючи одночасно і мечем, і шаблею. Кров сочилася з безлічі дрібних ран, але сили його не вичерпувалися.

      І тут, біля воріт, здійнявся неймовірний галас. Дмитро не міг обернутися, але він побачив здивований переляк в очах ординця, з яким бився. Праворуч, від нього, раптово з'явилися жінки з вилами, і воєвода зрозумів, що на підмогу прибули київські жінки. Вони погано володіли зброєю, але люто кидалися вперед, щосили розмахуючи сокирами, вилами та мечами, відтісняючи ординців одним лише своїм виглядом.

      І ось вже останнього монгола скинули з стіни, і лучники обсипали відступаючих градом принесених стріл. Так вийшло, що вони дивом відбили цю атаку.

      - Приберіть мертвих зі стіни! - з останніх сил прокричав Дмитро.

      Але на його наказ ніхто не відреагував, бо всякий рух зупинився. Дружинники обіймали жінок і дочок, матерів і сестер. Багато жінок опускалися на коліна поруч з убитими чоловіками, не приховуючи своїх сліз.

      - Не час для почуттів! - крикнув Дмитро, підійшовши до однієї з тих, що плакала.

      Жінка піднялася з колін, випросталася і подивилася воєводі в очі.

      - Для почуттів завжди є час, і це робить нас людьми, і відрізняє від орди.

      Вже потім, у літописі, було зазначено, що три години тривала битва вранці того дня, шостого дня першого місяця зими. Але ординці так і не взяли стіну. Дмитро ледь стримував радість, і незважаючи на втому, він відчував перевагу в цьому бою. Було помітно, що монголи життям вже ризикували неохоче, а дружинники билися з оновленою впевненістю. П'янке вино перемоги вирувало в жилах тисяцького, він сміявся і жартував, посилаючи прокльони в бік хана Батия. Але перед самим полуднем, із-за печерського пагорба з'явилися нові тисячі ординців, і сміх зник. На приступ Гори пішов свіжий десятитисячний тумен Мунке...            

      Надвечір, шостого дня, залізний таран проломив Золоті ворота, і монголи, наче розлючений бджолиний рій, кинулися в пролом, орудуючи шаблями і тесаками. Дмитро чекав їх, зі своєю останньою сотнею важких латників і легких лучників, розташувавшись напівкільцем, за воротами. Коли ворота повністю розвалилися, і орда хлинула в отвір, лучники пустили в них свої останні стріли. Перші ряди монгол впали, але інші, прикриваючись щитами, кинулися вперед, і тисяцький, зі своїми дружинниками, вступили в рукопашний бій.

       Дві сили зійшлися щит до щита, і ординці, в якусь мить, навіть позадкували назад. Але їх було значно більше, і вони стали тіснити дружину до стін Софії Київської. Вже біля соборної стіни, утворивши коло, дружинники встали намертво, зі скам'янілими обличчями. Монголи оточили їх з усіх боків, насміхаючись над ними.

      - Кидайте зброю! - крикнув воєводі монгольський сотник. – Здавайтеся, все закінчено! 

      Дмитро оглянув своїх воїнів, яких залишилося менше тридцяти. Потім крикнув:

      - Хто-небудь бажає здатися?

      - Цим собакоїдам? - відгукнувся хтось. - Ні!

      Київський воєвода жестом послав свою дружину вперед. За мить він встромив свій меч в груди першого ординця, висмикнув і відбив боковий удар. І це було все... Спис пробив його кольчугу, крива шабля зачепила обличчя, і він упав. У падінні тисяцький встиг ще вдарити когось знизу-вгору, і почути крик. Але згодом монголи вже стовпилися навколо воєводи, тикаючи в нього списами.