*******

Зі сльозами на очах, і великою печаллю, Никодим обійняв мене, і кожного з Хранителів. Потім розвернувся, і хиткою ходою побрів до Софіївського собору, в свою келію. Хранителі мовчки пішли за ним.

       Я був змучений. Попіл змішався на моєму обличчі, з кров'ю та потом. Я настільки втомився, що ледве піднявся на стіну, і в цілковитій знемозі сів у тіні сторожової башти, біля Золотих воріт. Відпочивши та подумавши трохи, я спустився з стіни і підійшов до воєводи Дмитра, який був в оточенні сотників і амазонок. 

      - Ми не витримаємо наступного штурму, - сказав Дмитро. - Їх занадто багато, а нас занадто мало. Я прошу вашої поради, оскільки ситуація безнадійна.

      Нікатея вийшла вперед і промовила:

      - Ми всі тут скоро загинемо, і я думаю, що всі повинні зробити свій вибір, - або померти, або залишити місто і вирватися з ворожого оточення. Вибачте нас, київські дружинники, але амазонки йдуть з міста. Ми будемо прориватися на Уропу, щоб у майбутньому продовжити війну з ордою. Наш обов'язок - їх перемогти.

      Принцеса обвела поглядом сотників, і всі згідно закивали. Нікатея продовжила:

      - Мій Легіон зробить наступне: коли надвечір вони знову почнуть штурмувати, ми вийдемо через північні вишеградські ворота, прорвемо облогове кільце і зникнемо під покровом ночі. Всі охочі зможуть за нами вийти з міста, у вікно, яке ми прорубаємо. Тільки далі ми підемо самі. Ми закінчимо цю війну, але вже своїми методами та засобами.

      Нікатея замовкла, і всі спрямували погляди на тисяцького, який відкашлявшись, промовив із сарказмом:

      - Так, ми всі знавці військової справи, і з тактичного погляду твій задум дуже гарний, і за вмілого здійснення може виявитися блискучим. Проте ваші шанси прорвати ординську облогу - десять із ста.

      - П'ятдесят із ста, - поправила його Нікатея.

      - Невже? - тисяцький підняв брови. - Так, я визнаю, що ти наділена магічним даром. Визнаю і те, що ти відмінний стратег. Але не надто пишайся цим, принцеса.

      - Чому ж? - з легким глузуванням запитала Нікатея.

      - Тому що це гра випадку, і десять із ста - цифра вірна, - промовив Дмитро. - Не забувай, що Батий - великий майстер військової справи. Вас вже чекають біля північних воріт, і битимуться з подвоєним запалом. Але ти маєш рацію, в нас лишилося два варіанти: загинути, захищаючи місто, або вирватися на свободу. Нікатея, ти будеш виконувати свій план, а я з рештою дружинників залишуся на стіні, біля Золотих воріт. Ми відволічемо і затримаємо орду, поки містяни, які підуть за вами, будуть вириватися з міста. Я не знаю, що там буде далі, але будьте обережні. А ми тут покладемося на удачу і диво.

      Після цих слів всі дружинники, що залишилися, почали підніматися на стіну, а амазонки пішли виводити коней з михайлівских стаєнь. А я побіг у келію, забрати особисті речі.

      Біля входу в Софіївський собор, біля воріт, я помітив старого, який притулився до стіни. Його труп вказував на небезпеку, що наповнила простір. По дорозі, в бібліотеку, я заглянув у сам собор, який був переповнений людьми. Там матері притискали до себе дітей, а люди похилого віку сиділи навколо вівтаря. Сотні киян прийшли шукати тут порятунку. Ченці ходили серед народу, благословляючи та читаючи молитви. Всюди відчувався страх, і розмови велися тільки пошепки. Всіх хвилювало тільки одне питання: чи вистоїть Київ сьогодні?

      Я швидко забіг у свою келію, і вже незабаром був за соборними воротами. Весь Легіон, близько ста амазонок, стояв на Соборній площі, біля своїх коней. Мені одразу підвели коня. Осторонь юрмилися містяни, які планували, слідом за амазонками, покинути місто. Щоби потім, через Вишеград, пробратися на північ, до боліт.

      Нікатея застрибнула на свого жеребця і дала сигнал, позначивши голову колони. Я спостерігав за амазонками, які мовчки застрибували на коней, і не міг не визнати, що вони робили це віртуозно, незважаючи на сильну втому. Кожна з них розправила свій хутряний плащ так само, як Нікатея. Я ще раз подивився на принцесу. Навіть здалеку було видно, як блищать її очі, а на губах грає глузлива посмішка. Мені здалося, що принцеса насміхалася над цим світом...

      Перед початком прориву належало щось сказати амазонкам, але я бачив, що Нікатея була не в дусі щось говорити. Я під'їхав до неї і підняв руку, щоб всі звернули на мене увагу.

      - Дівчата, якщо хочете вижити, - крикнув я, - то робіть те, що я скажу, і тоді, коли скажу! Місто оточене з усіх боків, але ми повинні вирватися з нього! Ви переконалися, що орда – це відчайдушні воїни, тому будьте обережні! Будемо сподіватися, що наш похід на Уропу не закінчиться за воротами Києва!

      Нікатея підняла руку, і Легіон Білих Дам рушив до північних воріт. Заскрипіли сідла, задзвеніли вуздечки, застукали копита по мерзлій землі. Я обернувся, і востаннє подивився на Софіївський собор. Ніхто, з присутніх на площі, не міг бачити те, як його почав огортати легкий магічний туман. Софія повільно перетворювалася на примарний туманний острів, в багатовимірному просторі.  

      Незабаром ми вже під'їжджали до Лядських воріт, через які збиралися вирватися з міста. Вже здалеку було видно, що біля воріт утворилася загальна тиснява та мішанина. Містяни, в паніці, намагалися самостійно відчинити браму і вирватися за місто, але їх стримували і тіснили назад десяток князівських дружинників. Але нові містяни все прибували й прибували, дорогу їм перегороджували дружинники, і біля воріт сум'яття збільшувалося щомиті. Кругом були паніка та крики, які припинилися з появою амазонок.