*******

      І тут вона тихенько заспівала. Її пісня була схожа на мелодію сфер, - ту, яку я часто чув у своїх снах. Це була прощальна пісня високопіднесених ангелів Нірванії. Юлі-Ана, з останніх сил, грала голосом, виспівуючи слова сакральної пісні. Потім вхопилася за стрілу біля серця, і вирвала її з рани. Я сіпнувся, але кров вже щосили забила з рани.

      - Нехай буде так, - ледве чутно прошепотіла Юлі-Ана. - Цьому потрібно було покласти край. Героям, будь-яких історій, судилися зустрічі і розставання. Настане час і ми, на небесах, розповімо один одному про всі дивовижні речі, які нам довелося дізнатися в цьому світі. Алекс, тепер тобі залишається додивитися останній акт, потім розповіси… або напишеш…

      Губи Юлі-Ани вразила гірка посмішка, з рота хлинула кров. Це була посмішка людини, яка почала бачити світ іншими очима.

      - Не вмирай! - закричав я, піднімаючи її голову. - От дідько! Ти не можеш мене тут покинути!

      Юлі-Ана розплющила очі, точніше праве око, оскільки ліве було залите запеченою кров'ю.

      - Я програла, - прошепотіла вона на останньому подиху, - але я намагалася чесно служити людям…

      - Ми намагалися грати відкрито, бо іноді це все, на що здатен Хранитель, - сказав я. - Юлі-Ана, тільки не сходь із срібної стежки…

      Я хотів ще щось сказати, але зрозумів, що вона мене вже не чує. Юлі-Ана була мертва.

      Я міцно притиснув її до себе, ніби хотів утримати її дух, який зібрався покинути її тіло. Я побачив знайоме мерехтливе біле сяйво, і обхопив його, намагаючись утримати. Десь, із пустоти, пролунав трубний голос. Я не міг розрізнити слова, якщо це взагалі були слова. Навколо почала згущуватися темна порожнеча, і я ще міцніше обхопив це біле сяйво. Я хотів закричати, але не зміг.

      Я відчував на собі погляд мертвої Юлі-Ани, нахилився і закрив їй вціліле око. Потім розвернувся і пішов уздовж кріпосної стіни. І я відчував, як звільнений дух бойової подруги буравить мені спину.

      "О Господи! Невже так буде завжди?"

      Я пересмикнув плечима, ніби прийняв важку ношу, і намагався знайти рівновагу з цією ношею. Почуття провини: це була ціна, яку слід було заплатити.

      - Ось і закінчилася війна Богів, - подумав я, і  повернувся до Софіївського собору, вивчаючи його золоті купола. - Хоча ні, вона тільки починається...

      В цю мить я згадав численні пригоди, пережиті разом з Юлі-Аною, - часто виснажливі, але завжди захоплюючі. І не можна було позбутися туги, викликаної цією втратою. І я відчув, як ці спогади викликали на моєму обличчі гірку, але люблячу посмішку.

      Але згодом, шиплячи і плюючись вогняними іскрами, в мені запалав вогонь ображеного самолюбства. Цей вогонь випалював душу, залишаючи одне попелище. Я не боявся смерті, і не корчився від страху, просто мені було прикро.

      Я розвернувся і підійшов до мертвої Юлі-Ани. Вона, здавалося, мирно спала. Вона не прокинулася, коли я взяв її на руки, і спустився з нею вниз, крижаними сходами. Внизу, біля стіни, стояла стара чаклунка Брона. Вона наче вже давно чекала на мене. Чи на мою ношу?

      - Залиш тіло мені, я подбаю про неї, - сказала стара відьма. - Кожен з вас тримає в руках шматочок гобелену часу. З моменту загибелі Атлантиди ще нікому не вдалося скласти його. Зроби це, Алексусе.

      - Ти же знаєш, що мені подобається цей процес, понад усе на світі, - відповів я Броні. - Але зараз гобелен часу мене не цікавить... і на його візерунки мені наплювати...     

      Брона не відповіла мені, а тільки махнула рукою. На її сигнал підбігли дві амазонки, підхопили тіло Юлі-Ани і понесли його до Софіївського собору.

      А через деякий час нам, все-таки, вдалося відкинути орду від стіни. Їм протрубили команду відступу, і вони відійшли назад. Цього разу орда відійшла на рівнину, за першу фортечну стіну. Основна частина дружинників спустилася з стіни. Всі були так замучені, що нікому не хотілося радіти цій перемозі. Сотники порахували тих, хто залишився, і виявилося, що в строю залишилося менше півтисячі воїнів.

      Я стояв на стіні, і вдивлявся у випалене Нижнє місто перед собою. Звідти долинали лише голоси птахів. Крім птахів, там нікого не було, із живих. Орда відійшла до своїх стоянок, щоб перегрупуватися і завдати нового удару. А внизу над полем, засіяним смертю, кружляло вороння – воно хрипко каркало і довбало вже мертві очі. Періодично ворони стрілою спрямовувалися до розкішного бенкету, що розкинувся внизу, щоб потім нагодувати тілами полеглих воїнів своїх голодних пташенят. Згодом могильні черв'яки та вороння приберуть тут все, а сніг і вітер довершать їхню роботу. Так закінчується всяка війна, - могильними черв'яками, вороням і купою черепів. І чи побачать нащадки в цих черепах обличчя? Хто згадає, як блищали ті очі, які покльовувало вороння? Час поховає останки, і ніхто ніколи не впізнає їх, - крім їхніх ангелів-охоронців. Ашари піднімуть їхні душі асафам, і останні помістять їх у небесні лікарні, для відновлення. А ті, кого не піднімуть, стануть хаотичними духами, і століттями блукатимуть землею, отруюючи життя людям. Але хто із смертних, у майбутньому, згадає імена загиблих тут, під київськими стінами? Що виправдає їхню смерть? А чого домігся Батий, запаливши вогонь війни, і поклавши тут тисячі своїх одноплемінників? А русичі, які загасили пожежу цієї війни своєю кров'ю і сльозами? Але з часом земля вбере пролиту кров, висохнуть сльози, зітреться пам'ять, і чергова війна спалахне з новою силою. Тому що люди забудуть жах цієї війни, а обличчя мертвих не нагадають їм про ціну.