*******

      Ось над стіною з'явилася рука, і товсті пальці вчепилися в дерево парапету. Юлі-Ана махнула мечем, і рука, зі скрюченими пальцями, впала мені під ноги. Я гидливо відкинув її вбік, і ткнув мечем в голову, що з'явилася переді мною. Вістря клинка вийшло через потилицю ординця. Висмикнувши меч, я розсік горло наступному. Бій ще тільки розпочинався, а я вже почувався втомленим та спустошеним.

      Бах! Бах! Бах! Важкий гуркіт тарана заглушав дзенькіт мечів на стіні. Стало зрозуміло, що монголи знову пустили в справу свій таран, і окована бронзою колода б'є по Золотих воротах. Я повернув голову в той бік, і побачив, як дружинники, біля воріт, перекидали вниз казан за казаном. Але залізна броня і щити монгол, які спеціально були розставлені навколо тарана, непогано захищали їх від киплячої смоли. А таран знову і знову обрушувався на ворота, і тепер у щілину, що утворилася, міг би пролізти якщо не кінь, то людина точно. Незліченна маса цих тварюк скупчилася біля воріт, улюлюкаючи і волаючи. Ось у щілину протиснувся один сміливець, і тут же попав під град випущених в нього стріл. Його труп, на якийсь час, заблокував дірку у воротах.

      Потім знову вдарив таран, і права половина воріт, зі скреготом та стогоном, з'їхала вбік. Зі стіни полетіло каміння, зім'явши перші ряди ординців, але це їх надовго не затримало. Амазонки відкинули луки, підхопили довгі списи, і наступна група монгол була нанизана на них. Щільний град каміння, та стріл згори, косив ряди ворогів, даючи змогу амазонкам збирати свій урожай. Але кількість монгол не зменшувалася. Біля Золотих воріт виросла ще одна стіна, - стіна з поранених та мертвих ординців. Але здалеку вже котилася наступна хвиля монгол.

      Я похмуро пускав стрілу за стрілою, і після кожного пострілу який-небудь ординець падав замертво. Кількість вбитих зростала, і скільки їх було знищено, ніхто не знав. Я вже машинально діставав стрілу, натягував тятиву, цілився і стріляв, раз за разом, майже з механічною точністю.

      Опівдні атака раптово затихла. Монголи відійшли, несучи із собою вбитих та поранених. Київська дружина несла своїх поранених в Михайлівський собор, у лазареті Софії місця вже не було.

      Я сів і притулився до стіни, ледь живий від втоми. Перед очима все розпливалося. Тисячі монгол були вбиті, але залишалися ще десятки тисяч. І з кожним днем битви ставали дедалі тривалішими та наполегливішими.  І як довго ми зможемо тримати Верхнє місто, ніхто не знав, бо в нас залишилося менше тисячі дружинників. І ще спочатку бою я помітив, що Дніпро скувало льодом, від берега до берега, і він вкрився відбитками кінських копит і свіжим гноєм. Вночі орда перевіряла лід на міцність, щоб підійти до міста зі сходу, з боку річкового порту. Ця новина мене дуже тривожила.

      Після полудня я мигцем узрів принцесу Нікатею і зрадів, що вона жива та здорова, тому що багато кого було вбито. При зустрічі ми встигли лише мляво посміхнутися один одному, і перекинутися кількома словами.

      - Твої амазонки добре підготовлені, - сказав я. - Вони хоробрі воїни.

      - Це так, але ми останні, більше таких не буде, - відповіла Нікатея. - Потрібно приймати рішення.

      - Яке рішення?

      - Померти, або вийти з міста.

      - Так влаштуємо, наостанок, грандіозний бій.

      Після цих слів ми розійшлися в різні боки.

      Незабаром пролунали звуки рогу, і барабани почали відстукувати: Смерть! Смерть! Смерть! Орда знову пішла на штурм, колеса тарана застукали по брукованій дорозі. Їхня тактика була незмінною.

      Згодом, під градом стріл, вони підтягли до стіни приставні драбини, і почали дертися вгору. Дружинники десятками зіштовхували їх на крижаний схил пагорба. А стріли, весь цей час, пробивали людську плоть, ординці і дружинники падали, вбиті та поранені. Було чутно, як стріли луплять по дерев'яній вежі, за якою ми сховалися з Юлі-Аною.

      Бах! Бах! Золоті ворота почали піддаватися. Але захисники зверху знову почали лити смолу, яку амазонки підпалили вогняними стрілами. Полум'я спалахнуло, розтіклося, і залізний навіс над тараном виявився марним. Волаючи від болю, палаючі монголи почали розбігатися в різні сторони, а дехто, заплутавшись в мотузках, так і залишився лежати поруч з тараном. Згодом вони були розчавлені камінням, скинутим із стіни. Кіннотники спробували зачепити таран, і відтягнути його назад. Але вогонь вже почав пожирати його дерев'яну основу, і вони не могли наблизитися до палаючої колоди. Таран був знищений, і нарешті перестав довбати ворота.

      А на стіні, в цей час, йшла запекла сутичка. Монголи, дружинники, амазонки, - всі билися не на життя, а на смерть. Всі кололи, рубали та скидали з стіни один одного. Кров текла рікою, внизу росли гори мертвих тіл. Біля стіни ординці вмирали сотнями, але на місце кожного полеглого тепер приходило не двоє, а десятеро. Але я намагався не звертати на це уваги. Для мене існував тільки звук тятиви, до якого я прислухався, пускаючи чергову стрілу. Ніхто з нас не звертав уваги на тисячі, що накочувалися, а кожен зосереджувався на тому одному, хто опинявся в межах досяжності його зброї. Мої руки вже гуділи від втоми, а рухи ставали все повільнішими та повільнішими. Ноги підкошувалися, в роті пересохло, і я вже перестав помічати пекучий зимовий вітер.

      Ретельно прицілюючись, я пускав стрілу за стрілою, в наступаючих. Ліворуч і праворуч вели прицільний вогонь лучниці Нікатеї. Біля сторожових веж, над Золотими воротами, група дружинників відчайдушно билася, намагаючись стримати хвилю орди, що накочувала на стіну. Серед них я помітив вже немолодого сотника, який орудував мечем з неймовірним мистецтвом: бився граціозно, а його меч виблискував, ледь торкаючись ворогів. Ординці навколо нього падали, потопаючи у власній крові. Його обличчя було спокійним, і ніщо не порушувало його зосередженості. І що було дивним - внутрішнім зором я бачив ореоли дружинників, що виблискували яскраво-червоним вогнем. А цей літній сотник випромінював блакитну гармонію, і це було трохи дивним для мене.