*******

      Після цієї битви нікого не спалювали. Тіла вбитих склали поспіхом у виритий рів, і закидали землею та камінням. Митрополит Никодим прочитав молитву, і живі схилили голови перед цією величезною могилою, подумки прощаючись з друзями, батьками та родичами.

      Похмуре видовище являла собою ніч, що настала. Дружинники сиділи біля вогнищ, а полум'я, що танцювало, кидало тіні на їхні змучені обличчя. До півночі половина їх лягла спати, а друга половина, надто збуджена битвою, ще довго сиділа, тихо перемовляючись.

      На світанку монголи знову пішли в атаку, і русичі чекали їх на полі, з мечами напоготові. Але монголи не стали нападати, вони прийшли за своїми вбитими воїнами. Дивне це було видовище. Дмитро дав сигнал відійти всім до стіни, щоб дати можливість ординцям забрати тіла.

      Тисяцький вклав свій меч в ножни, і підійшов до мене.

      - Що скажеш?

      - Скажу, що вони звільняють поле від трупів, для наступної атаки своєї кінноти, - відповів я.

      - Що будемо робити?

      - Відходимо за стіну, бо тут, на рівнині, ми програємо їх новим свіжим туменам. Але перш ніж піти, викладіть тут, у лінію, дерев'яні щити.

      Десь опівдні грім копит прокотився долиною, тисячі свіжих кіннотників кинулися вперед. Коли передні були вже біля самих щитів, викладених в лінію, полетіли вогняні стріли амазонок. Спалахнуло полум'я, повалив чорний дим. Вітер поніс цей дим у роздуті ніздрі коней. Коні заржали від жаху, і почали повертати назад, незважаючи на удари вершників. Все змішалося на полі, коні і люди. Задні наскакували на передніх, коні падали, підминаючи під себе вершників, а амазонки пускали стріли хмарами. В цій битві орди полягло не менше, ніж напередодні. Але все одно це число було невеликим, - порівняно з їхньою стотисячною армією. Ми зупинили їх, і на якийсь час відігнали орду, але це не було перемогою. Ми були оточені, і прорватися крізь щільні монгольські ряди не було жодної можливості.

      Вже ближче до вечора я помітив, як Нікатея щось пояснювала тисяцькому, і згодом від нього побігли посильні, в різні сторони. Через короткий час князівська дружина та ополченці почали відходити, в сторону Золотих воріт, під захист третьої фортечної стіни. Всі почали переміщатися до Верхнього міста, на Гору. Переяславські амазонки залишалися на стіні, їхні коні стояли під стіною. Я впіймав здивований погляд Юлі-Ани.

      Знизу почувся громовитий голос Дмитра, який кричав сотникам:

      - Наказуйте всім жителям покинути Нижнє місто! Дорослим чоловікам перейти у Верхнє місто, а решті йти в ліси, за Вишеград!

      Так починався скритий відхід київської дружини. Поранених переносили на ношах та перевозили на возах. Найважчих направляли до лазарету Софіївського собору. Дружинники, рівними колонами, відходили до Золотих воріт, амазонки залишалися на стіні тримати оборону. Час шаленими стрибками мчав вперед. При наближені сутінок пролунало відчайдушне ревіння: монгольські шеренги впритул підійшли до стіни, і спробували, на одному подиху, застрибнути на неї, використовуючи легкі драбини. Але одразу ж були відкинуті залпами стріл амазонок. Слідом, за цією невдалою спробою, знову заскреготіли колеса тарана. Прогримів удар, потім наступний. В якомусь напівзабутті на ворота обрушувався удар за ударом. А амазонки поливали орду градом стріл: холоднокровно, розмірено та вбивчо.

      Вже в напівтемряві я придивився до поля, вздовж стіни. Всюди валялися трупи, кричали поранені, деякі монголи відтягали назад своїх товаришів. Земля, під фортечною стіною, була густо всіяна стрілами. Монгольська кіннота, в очікуванні, спостерігала за воротами. А тим вже недовго залишалося бути цілими, бо після кожного удару вони здригалися та тріщали. Одна з бічних опор серйозно нахилилася, і було зрозуміло, що десяток ударів завершать свою справу.

      Я впіймав на собі погляд Нікатеї, наповнений страхом та ненавистю, разом з недовірою. Наставали вирішальні хвилини бою. Я глянув на коней, прив'язаних біля помосту, вздовж стіни, і махнув рукою, показуючи цей жест Нікатеї. Вона щось прокричала ближнім амазонкам, ті передали команду по шерензі, вздовж стіни. Було наказано всім приготуватися.

      Тут же, з боку напівзруйнованих хат передмістя, в наш бік почала рухатися когорта монгол, щонайменше тисяча. В них були довгі драбини, анітрохи не схожі на ті незграбні пристрої, за допомогою яких вони недавно пробували штурмувати. Було навіть здалеку видно, що ці драбини майстрували з розумом, і раніше не виставляли напоказ. Воїни, які несли їх, були сповнені сил, і добре знали свою роботу. З ненависними криками вони наближалися до стіни. Я розумів, що дуже скоро на нас чекає неминуча поразка.

       Від стоянки коней амазонок пролунав звук горна, який зумів перекрити галас бою. То був заклик до відступу.

      Нікатея перечекала якусь мить, облизуючи сухі губи.

      - Вогонь! - крикнула вона, плавно відводячи тятиву до правої щоки. Її стріла вилетіла разом із сотнею інших, і загубилася в цій хмарі.

      Знову і знову стріляли амазонки, поки їх сагайдаки не спорожніли. Нікатея перекинулася за парапет, і пустила свою останню стрілу в монгола, що приставляв драбину до стіни. Стріла пробила його дерев'яний шолом і череп наскрізь. Він упав, не видавши жодного звуку.

      Штурмові монгольські команди, тим часом, встановили драбини, і почали швидко дертися на стіну. Багато хто з них, втім, описав півколо і звалився на землю. Це останні амазонки, що відходили, баграми відштовхнули їх від стіни. А весь Легіон вже сидів на конях.