Розділ 23: 23 жовтня 1240 року

      За наступні тридцять днів поле, перед другою стіною, перетворилося на скотобійню, всіяну трупами і просякнуту смородом. Батий кидав на стіну тисячу за тисячею, але всі вони поверталися ні з чим. Майстерність амазонок жахала орду. Одні називали їх демоницями, інші - богинями війни. Монголи почали згадувати якісь старі легенди про них, і одночасно створювати нові.

      На тридцятий день Батий наказав готуватися елітному тумену «безсмертних». Час минав, зима наближалася, і Київ слід було взяти до холодів.

      На світанку «безсмертні» підійшли і вишикувалися чорними рядами, за старим ровом. І в цей же час, у холодному передсвітанковому тумані, київська дружина вийшла за ворота, і також вишикувалася в ряди, перед другою фортечною стіною. Кожен із дружинників тримав великий прямокутний щит перед собою та короткий меч, за спинами у всіх були невеликі круглі щити. Сокир не брали, бо в тісному бою вони небезпечні не так для ворогів, як для побратимів. Дружинники перевіряли застібки і поправляли кольчуги, плащі зняли і поклали купками, за строєм.

      Я зайняв позицію по центру оборонної лінії київської дружини, одягнений у старі обладунки Дмитра, які він мені подарував. Я мовчки спостерігав за військом. Дружинники, з обох боків від мене, чекали з суворими обличчями, перевіряючи луки та стріли. Поруч стояла Юлі-Ана, якій дали лук та спис одного з дружинників, вбитого ще в першому бою. Я відчував себе незатишно у важких обладунках: рухатися вони не заважали, але вимотували однією своєю вагою. Зазвичай я б ніколи не натягнув на себе цю гору металу, але в тісній рукопашній сутичці важко уникнути кривих шабель і коротких копій монгольських воїнів.

      «Безсмертні» вишикувалися в кінні ряди, за кроків триста від нас, не виявляючи ні хвилювання, ні тривоги. Я бачив, що ці бійці знали свою справу.

      Я подивився праворуч, потім ліворуч. Тисяцький Дмитро виставив попереду найміцніших дружинників, здатних витримати натиск. Було дуже важливо, щоб вони, в перші хвилини сутички, не позадкували назад. Адже саме в цю мить їхня мужність зазнає найбільшого випробування.

      - Вони атакують, як тільки зійде сонце, - сказав сотник, що стояв поруч .

      - Навряд чи, - відповів я. - Вони ще трохи позволікають, щоб нагнати на нас страху. Але передбачити точно нічого не можна.

      Багато хто з київської дружини передчував, що скоро помре. Одні шкодували про те, що не попрощалися з рідними, інші - про нездійснені мрії та плани, треті - про щось інше. Про всяке думали вони в ці хвилини, а за їхніми рядами амазонки спокійно гострили свої мечі. Серед них не відчувалося ні страху, ні хвилювання.

      Абадай, командир «безсмертних», виїхав вперед і змахнув своєю кривою шаблюкою, відсалютувавши хану, що стояв на першій стіні. Коли його шабля опустилася, тоді найкращі монгольські воїни рушили риссю вперед, на київську дружину. Барабанщики забили бойовий дріб, і в повітрі блиснули їхні криві шаблі. Затрубили труби, пролунав протяжний крик, сповнений ненависті та злості. Десять тисяч монгол, цілий тумен, рушив вперед, і тупіт кінських ніг пронісся глухим ехом по Дніпру.

      Київські дружинники, з похмурими обличчями, спостерігали, як на них рухається еліта монгольського війська. Темні очі тисяцького Дмитра не виражали нічого, - зуби були стиснуті, а рот перетворився на тонку лінію. Ось цей день і настав. Тисяцький знав, що «безсмертні» - це найкращі воїни орди, але тут вони б’ються заради золота та слави. А київська дружина - це горді воїни і сини свого народу, і тут вони б’ються за свою землю, дружин та дітей, народжених та ненароджених, за свободу своєї землі, і за право самим обирати свою долю, як і належить вільному народу. За цю мрію, в колишні часи, билися київські князі: Олег, Ігор, Святослав та Володимир, і безліч інших князів та воєвод. Тисяцький добре знав історію свого народу. 

      Перші ряди "безсмертних" наближалися, високо піднявши щити. Жодних кличів, тільки мірний крок підкованих копит та чобіт. Вперед пішла піхота, кіннота зупинилася і пропустила їх перед собою. Я дивився на ворожих воїнів, не маючи сил стримувати вимушене захоплення їх рівними рядами. Тисяцький підійшов до мене і теж опустився на коліно, щоб не заважати лучникам цілитися.

      - Гарненько йдуть! Красені!

      А "безсмертні" все наближалися та наближалися, і я відчував, як наростає страх в рядах дружинників. Вони тупцювали на місці, і все міцніше стискали свої щити. Але почувши клич амазонок, дружинники застукали мечами об щити. Згодом вся долина, під стінами Києва, наповнилася гуркотом щитів та брязкотом зброї.

      Коли ординці були за двісті кроків від київської дружини, перший ряд розімкнув щити, і між ними стали далекобійні лучники. За рядами дружинників, з такими ж луками, стали амазонки.

      - Плі! - пролунала команда, і лучники випустили стріли, по перших рядах піхоти.

      Я бачив, як амазонки холоднокровно підняли свої довгі луки, по команді Нікатеї натягнули їх, і також по команді вистрілили. Метрові стріли хвилями злетіли вгору, і ніби, на якусь мить, повисли в повітрі, а потім обрушилися на монгольське військо. Стріли амазонок обрушилися на кінноту, що рухалася за піхотою. Ті зовсім не очікували, що перші стріли дістануть їх.

      Почулося кінське іржання, і «безсмертні» схилилися під дощем стріл, підставивши під удар свої шкіряні щити. Але це була слабка втіха. Передні ряди ординської кінноти почали завалюватися, попавши під копита задніх. За мить атака захлинулась. Амазонки, разом із дружинниками, суцільним навісом стріл стали накривати ближню піхоту. Тисячі стріл було випущено, монголи утворили гори трупів, що постійно росли, а земля під ними стала слизькою від крові. Ніхто не зміг наблизитися до перших рядів київської дружини.