Розділ 22: 22 вересня 1240 року

      Наступного ранку сонце зійшло в кривавій заграві. Хан Батий стояв на першій фортечній стіні, відвойованій у киян, і пильно вдивлявся в далечінь. Він уважно оглядав другий фортечний мур, на якому стояла київська дружина. Але на сонці він розрізняв лише їхні блискучі відполіровані кольчуги, та наконечники копій.

      На другій стіні тисяцький Дмитро висмикнув меч, і торкнувся леза великим пальцем. Потім дістав брусок і почав гострити клинок.

      - Гостри ретельніше, воєводо! - здалеку крикнула Нікатея.

      Дмитро посміхнувся у відповідь, і обвів поглядом своє воїнство: на стіні, під стіною, біля воріт. Всюди ратники чекали бою, з суворими та рішучими обличчями. Багато поколінь їх пращури давали відсіч печенігам та половцям, туркам та хазарам. А сьогодні вже їм самим довелося зіткнутися з кровожерливою ордою.

      Я сперся на ручку свого метеоритного меча і почав розглядати поле, перед стіною. Ще зовсім недавно на ньому тренувалися дружинники та ополченці, а зараз там гуляла орда. Сотні монгол внизу, під стіною, не бажаючи марнувати стріли, явно чекали підкріплення, нервово гарцюючи на своїх кошлатих кониках. Дивно, подумав я, що наше підвищення дає зовсім невеликий кут обстрілу, і монголи, що знаходилися внизу, були недосяжні для нас. Але їм самим залишалося лише позирати на фортечну стіну, і на захисників на помості.

      Я ще пильніше оглянув другу стіну, що розділяла передмістя і Нижнє місто. З лівого краю вона закінчувалася круглою вежею, що виступала вперед. З неї захисники могли тримати під обстрілом, залежно від дальності своїх луків, значну частину простору біля Дніпра. Вдалині, на лівому березі річки, я навіть помітив далекі фігурки монгол, які спостерігали за приготуваннями та метушнею київської дружини. Це був свіжий тумен, що підійшов. Але чому вони стали на лівому березі? Відповіді я не знав.

      Підійшов тисяцький.

      - Дурні завжди знайдуться, - похмуро промовив він. - Я ще три дні тому наказав всім жителям передмістя забратися звідти, і сховатись за другою стіною. Але хтось порахував себе розумнішим за воєводу, і сподівався, що орда обійде його стороною.

      Метушня, що виникла біля уцілілих слобідських мазанок, підтвердила правоту його слів. Ми бачили, як монголи витягували з хат людей, які не встигли сховатися за воротами, і тягли їх у свій табір.

      Потім я помітив, як з ворожого табору виїхала група вершників, і один з них тягнув за собою, на мотузці, полоненого. Під'їхавши ближче до воріт, вони кинули полоненого на землю, а самі поскакали назад. Полонений важко підвівся, і почав ходити по колу.

      - Це настоятель Видубицького монастиря, - з похмурим обличчям сказав тисяцький. - Вони його осліпили.

      Я уважно придивився і побачив, що йому ще й відрубали кінцівки рук, і зав'язали їх якимось лахміттям. Коли дружинники на стіні закричали, священик підняв голову і пішов на голос. Коли він рушив до воріт, двоє ординців розвернулися, і поскакали до нього, на ходу дістаючи луки. Одна стріла потрапила священикові в спину, між лопаток, друга попала в шию. З десяток стріл злетіли зі стіни і впали, не долетівши до ординців.

      - Не стріляти! - проревів воєвода.

      Ворота відчинилися, і назовні вискочили опричники, щоб забрати тіло.

      - Безглуздо так помирати, - промовив тисяцький. - Але таке може статися з кожним із нас.

      - Да, погані настали часи, - відповів я йому. - І я нікому не заздрю, ні русичам, ні монголам.

      Дмитро сумно посміхнувся, але нічого не відповів.

      Незабаром монгольська армія повільно, оминаючи руїни та згарища передмістя, почала підходити до другої стіни. Через пару годин, вишикувавшись у шеренги, орда завмерла в очікуванні, під стіною. Замизкані грязюкою  щити не давали змоги визначити їхню приналежність, до того чи іншого тумену. Вони стояли навпроти фортечної стіни з байдужим, пустим виглядом наймитів, які чекали на появу господаря.

      Десь із центру їхнього строю, метрів за триста від того місця де я стояв, пролунав пронизливий звук горна. Я не звернув на це уваги, а тільки піймав себе на тому, що не відриваю погляду від дороги, що вела до наших воріт. Ворота другої стіни, на якій ми стояли, були новими, і здавалися міцними та неприступними. Трималися вони на балках з потужних дубових колод, що сягали рівня веж, прибудованих з обох боків від воріт. І ці ворота висіли на величезних петлях, які тільки здатні були викувати подільські ковалі.

      Провівши очима від воріт до монгольського війська, я помітив високого воїна, який гарцював перед їхніми шеренгами. Він був у яскравому плащі та срібному шоломі, і вимовляв якусь промову перед ордою. Потім підняв руку, ніби вітаючи свою армію. Та відповіла йому вдячним виттям та улюлюканням. Знову затрубив ріг, і багато монголів, не витримавши, випустили стріли у бік нашої стіни. Їхній ватажок, у яскравому плащі, підняв руку, і кілька сотень піхотинців знялися з місця і побігли до стіни. То були добірні штурмові воїни монгольської армії. Перед собою вони несли величезні щити: не звичайні круглі, а прямокутні, які прикривали їх, у повний зріст. Під шквалом стріл амазонок вони перешикувалися клином, направленим вістрям на ворота. В другому та третьому рядах монгол йшли лучники, які через щити випускали стріли. Але незабаром, під прицільним вогнем амазонок, вони почали зазнавати втрат. Стріли проникали між щитів і попадали їм у голови, пробивали шиї та тіла. Багато хто падав мертвим, легко поранені тікали в тил. У цій метушні я помітив таран, прихований за зруйнованими хатами передмістя. Він був дерев’яним, і підвішеним на залізних ланцюгах до величезної рами. Ця рама почала повільно рухатися по дорозі, в сторону наших воріт.