*******

      Слідом за Нікатеєю Легіон Білих Дам вклинився в ряди монгол. Всюди була розгубленість, крики розпачу, кров та жах. Амазонки косили монгольську орду, як добре відточена коса косить траву на лузі. І так само раптово, як вони вклинилися у ворожі ряди, так само швидко і організовано вони відійшли назад.

      Батий спостерігав цю різанину здалеку, і потішався над марністю зусиль амазонок. Він розумів, що це лише їх тимчасовий успіх.

      - А ми все одно переможемо! - впевнено заявив своїм тисячним хан Батий. - А по той бік фортечних стін не залишимо нікого в живих, всіх повбиваємо. А зараз дайте амазонкам спокій, не треба гнатися за ними. Дурні баби.

      Хан вирішив так, бо він прислухався до звуків з-під землі, вловлював найменші коливання землі, які проста людина вловити не могла.

      Тим часом Нікатея під'їхала до мертвої сестри, зістрибнула з коня, і нахилилася над нею. Картина її загибелі стояла перед очима. Вона миттєво прокрутила в пам'яті весь поєдинок, і його приголомшливий кінець. Ніка дивилася на сестру, і по щоках її текли сльози. Підійшла Руслана, і поклала руку їй на плече.

      - Ми знайдемо спосіб помститися за твою сестру, - тихо промовила вона. - Мені шкода, що цей світ забрав у тебе єдину рідну людину.

      Але Нікатея ніби слухала її, але не чула. Вона обережно взяла тіло сестри на руки, і понесла до Видубицьких воріт. І якби в цю мить вона подивилася вгору, і якби її душу не роздирав неймовірний біль, то вона, безперечно, побачила би в небесах Золотого Дракона.

      Але вона не дивилася вверх, вона просто йшла вперед, і її золотисте волосся розвівалося на вітру, наче прапор амазонок. Навколо стояла тиша. Користуючись загальним сум'яттям, викликаним появою у небі примарного Дракона, вона досягла шеренги свого Легіону. Ряди войовниць розступилися перед нею, і зімкнулися за нею, наче люблячі руки матері взяли свою дочку в обійми. Дочка, яка несла на руках другу мертву дочку Людіни, - цариці легендарних амазонок, часів Великої Атлантиди.

      Повернення до міста, для виснажених та поранених амазонок, було безрадісним та важким. Вони не могли назвати перемогою те, що сьогодні сталося. Кожна з них по-своєму відносилися до смерті Зари, тому що всіх їх пов'язували з нею дуже різні стосунки. Навіть згодом, біля похоронного вогнища, вони намагалися приховати свої почуття, але не у всіх це виходило.

      Я бачив, як смертельне горе придушило Нікатею. Після загибелі сестри її ставлення до світу кардинально змінилося, і це було очевидним.

      І десь ближче до ночі, коли я відпочивав на солом'яному настилі біля стіни, вдивляючись у зірки, Нікатея підійшла і сіла поруч. Через повагу до неї я підвівся, сів і розправив плечі.

      - Ти думаєш про завтрашній день? - запитала принцеса.

      - Не думаю. Навіщо вона це зробила?

      - Інакше не виходило.

      - Поясни.

      - Смерть хана Батия налякала би їх, вона би їх приголомшила.

      - Але своєю смертю Зара приголомшила всіх нас.

      Нікатея обернулася до мене.

      - Це не наша гра, Алексусе, і ти знаєш про це. Багато з нас тут загине.

      - І все-таки це неправильно, - сказав я.

      - Неправильно? У нас тут не лицарський епос, і ми не герої в золотих обладунках, які перемагають всіх наліво та направо. Зара вважала, що смерть Батия позбавить світ цієї шкідливої пухлини, і що він цілком заслуговує на смерть, від її руки.

      - А ви не думали, що вона сама може загинути?

      - Ні, не думали. Зара сама обрала цей шлях, і не треба шкодувати про це. За три дні всі забудуть про це.

      Принцеса притулилася до стіни і заплющила очі. Вона виглядала зараз такою стомленою, наче всі сили покинули її. Зморшки на її обличчі були тепер, наче вирізані різцем.

      - Нас закинули в світ, про який ми не маємо уявлення, - сказав я. - Але свою місію ми виконаємо, щоб не сталося. Ти знаєш, я навіть спробував передбачити майбутнє, але нічого не вийшло.

      - В цьому допомогти тобі я не можу, - сумно промовила Нікатея. - Ти знаєш, ще на початку літа я часто дивилася, як ти працюєш на грядках Соборної площі, і думала про те, що ми тут якісь не справжні, не схожі на інших. І ще в мені прокидалася гординя, що цей світ не зможе без нас, він потребує нас. А потім я тверезіла і молилася, щоб Отець вказав нам шлях.

      - І ти побачила цей шлях?

      - Не знаю, я нічого не знаю. Я довго спостерігала за тутешніми людьми, намагалася вгадати їхні думки. Але замість спокою я бачила занепокоєння, і навіть спрагу битви. Це почалося того дня, коли були вбиті перші ординці, і русичі раділи їхній смерті, як і своїй перемозі.

      - А чого ти чекала від них, принцеса? - запитав я. - Їхня країна розорена, розграбована та спалена. Все людське в них пригнічене. Ти же знаєш, що мета будь-якої війни - це придушити людяність.

      - Для мене це дивно, - відповіла Нікатея. - Я тішила себе думкою, що їхня людяність міцніша.

      - Вони готові померти за свою землю, свободу і рідних. Хіба це не людяно? Тобі цього мало?