*******

- Ви вважаєте, що це можливо? - запитав Ярослав. – Адже наших воїнів ледь вистачить, щоб розставити їх на кілька верст, не говорячи про західний бік. Якщо монголи розтягнуться, вони легко прорвуть нашу оборону на заході.

      - Ти маєш рацію, - обізвався Дмитро. - Стіни на заході надто низькі, ми їх не втримаємо.

      - Так ти пропонуєш відступити без бою? - запитав Володимир.

      - Да, - твердо відповів тисяцький. - У нас дуже мало воїнів, і тому ми займемо позицію на другій стіні, біля Нижнього міста. Це буде розумно. Так ми відіб’ємо будь-який штурм, якщо зосередимо свої сили на невеликій ділянці.

      - А потім ми відступимо звідти, і будемо замкнені на Горі, - сказала Юлі-Ана. – І як довго ми протримаємось на Горі? Можливо, я чогось не розумію, але мені здається, що ми самі ліземо в петлю. Це пряма дорога до поразки.

      - У всякому разі ми більше знищимо цієї нечисті, і дорожче продамо свої життя, - сказав тисяцький.

      - А що потім? – холодно запитала Юлі-Ана.

      - Потім? – голос тисяцького затремтів від гніву. - Не буде ніякого потім. Ми вийдемо за стіни Києва, і битимемося з ордою у відкритому бою, і помремо, і наші вороги разом з нами. Краще загинути зі зброєю в руках, ніж здохнути з голоду, наче щури в клітці.

      - Я аплодую великому воїну, всіх часів та народів, - Зара підвелася і заплескала в долоні. – Тільки в твоєму плані є одна істотна вада. Ми, звичайно, можемо загинути у відкритому бою, і заслужити вічну славу. Ось тільки потім хан Батий спалить Київ, і знищить всіх його мешканців. Він завжди мститься за своїх мертвих воїнів.

      Після цих слів Зара опустилася на стілець, і стала щось шепотіти своїй сестрі. Дмитро опустив очі, і теж присів на лаву. Він не міг не визнати логічність цих аргументів, але внутрішньо не був згоден із Зарою.

      - Так, принцеса, - сказав він, - ми і раніше припускали, що Батий зібрав велике військо, але не думали, що воно настільки велике. Верхнє місто стоїть на вершині пагорба, і це, безумовно, стратегічно вигідна позиція. Але в цьому плані є слабкі місця, - сили надто нерівні, і навряд чи ми зможемо стримати натиск орди. І якщо нас затиснуть в кільце, на Горі, то міняти щось буде вже пізно.

      - Нісенітниця! - пирхнув Володимир, підводячись, але тисяцький дав знак, щоб він опустився на місце. Але замість нього піднявся я, і почав говорити, розуміючи, що зараз потрібно вмовити сотників відійти за другу стіну.

      - Зрозумійте, ніщо не допоможе нам втримати видубицьку стіну, - сказав я. – В нас мало людей, а стіна надто довга. І якщо ми опиратимемося, то орда візьме все місто в кільце, і прорве оборону. Повторюю, в нас дуже мало людей.

      Завзяття Володимира потроху згасло, змінившись тупою, втомленою покірністю. Всі ці дні він не давав собі відпочинку, шукаючи спосіб повернути течію назад. Але він був не дурень і розумів, що це неможливо.

      - Так, місто нам не втримати, - похмуро промовив він.

      - Але місто можна відбудувати заново, - заспокоїв я його, - тільки людей вже не повернути.

      - Можливо, це й так, - підтримав мене тисяцький. - Але зараз мене турбує інше: багато киян відмовилися залишати місто, і я не здивуюся, якщо їх буде більше від тих, що вже покинули місто.

      - І вони, скоріш за все, всі помруть, - я закінчив його промову.

      Тисяцький зняв кольчугу, і кинув її на глиняну підлогу. Я розумів, що це воєвода не кольчугу жбурнув, це він так вчинив зі своїми надіями.

      Я глянув на нього співчутливо, і промовив:

      - Хочеться сказати тобі щось підбадьорливе, але я не знаходжу слів. Я знаю, що ти відчуваєш, бо я сам відчуваю те ж саме. Коли всі переваги на боці ворога, людині здається, що в світі немає справедливості.

      - Да, Алексусе, це так, - сказав Дмитро. - Удача нам не надто сприяє, а до любимчиків Богів ми не відносимся.

      - Ми самі робимо свою удачу, - відповів я. - А Богів не надто турбує доля простих смертних, і тому я вірю тільки в себе. І знаєш чому? Я жодного разу не зазнавав поразки, в жодному з минулих світів. Перемагати - це моя звичка.

      - Так ти везунчик?

      - Да, це так. Як казав Валіус, я вже народився з золотою ложечкою в дупі.

       Юлі-Ана тихо засміялася, а я спитав присутніх:

      - Може, в когось з’явився новий план, який ми ще не обговорювали?

      Я повільно обвів всіх поглядом, чекаючи на пропозицію кожного. Мій погляд затримався на двох принцесах. Вони примостилися в кутку кімнати, і тихенько про щось шепотіли. Вони зважували якісь варіанти, як обережні шахісти перед вирішальною партією.

      - Але битва має бути подібна до спалаху блискавки, - почув я голос Зари, яка тихо зверталася до сестри. А потім вона піднялася на весь зріст, торкаючись головою стелі, і голосно промовила:

      - Ми знайшли вихід із цього глухого кута. Я викличу хана Батия на поєдинок.

      Сотники гулко зашуміли, схвалюючи таке рішення. Хоча ніхто до толку не розумів, до чого це призведе. Але всі були раді такому рішенню. Всі добряче втомилися, і були раді будь-якому рішенню…