*******

Орда підійшла до Києва на світанку 5 вересня, року 1240-го. Вони вийшли з далекого лісу, однією широкою колоною, яка на рівнині розділилася на дві колони. Перша повернула до Дніпра, а друга пішла західніше Видубичів. Вони текли рівниною на своїх низькорослих конях, наче роздвоєна темна ріка. За їхніми рухами я визначив, що вони втрачали терпіння, і з маршу збиралися атакувати стіни міста, або хоча би промацати нашу оборону. Але невдовзі отримали якісь команди та заспокоїлися. Амазонки-розвідниці доповіли, що деяка частина орди обійшла місто, і розташувалася між Києвом та Вишеградом, щоб не дати двом містам об'єднати свої сили. Спочатку вони мали намір знищити Вишеград, але виявивши, що він порожній, вирішили не предавати його вогню. Армія Батия була така велика, що розтягнувшись на багато кілометрів, мала достатньо сил, щоб щільним кільцем оточити столицю Київської Русі. Але вони цього робити не стали.

      Ми з кріпосного валу спостерігали, як монголи почали розбивати табір в долині. На фортечну стіну вийшли всі десять тисяч дружинників, включаючи ченців та ополчення. Багато хто топтався внизу, біля стіни, чекаючи битви.

      Присівши на стіні, я прислухався до реву рогів, що трубили на рівнині. І спостерігав за ланцюжками вогнищ, які загорілися по всій рівнині, вздовж Дніпра. І вже згодом у ранковому повітрі розносився апетитний запах смаженого м'яса та прокислого молока. Крики птахів перемішалися з іржанням коней і звуками шабель, що точилися. Потім з їхнього боку налетів вітер, і приніс запах кінського та людського поту, від орди хана Батия. І я зрозумів, що це тільки початок. Те, що почалося як дрібні набіги на міста Русі, призвело до облоги Києва, і виявилося загрозою для всієї Уропи. Спостерігаючи за сотнями вогнищ на рівнині, я усвідомив, що Київ опинився перед загрозою. Перед загрозою і без правителя, без свого князя...

      Новий дерев'яний настил тихо заскрипів під ногами, і я обернувся на цей звук. До мене підійшов Ратибор, один із найстаріших дружинників.

      - Звір біля воріт, - тихо промовив він. - Чи зможемо ми його втримати?

      - Якийсь час втримаємо, - відповів я. - Але якщо орда добре озброєна, і в них багато штурмових драбин, то вони зметуть нас швидко.

      - Тисячу кілків їм в дупу, - прошипів старий дружинник.

      - Тільки драбин в них замало, а поблизу немає такої кількості дерев, щоб збити нові, - сказав я. – Тож ми протримаємося довгенько, принаймні кілька тижнів.

      - А що потім?

      - Потім відійдемо за другу стіну, або помремо тут, на першій.

      - Якось страшно трохи, - сказав дружинник, і подивився на Юлі-Ану, що підходила. - Мені не хочеться зараз помирати, навіть старому.

      - Ти не хочеш того, чого не хоче будь-яка людина на цій землі, - відповів я. - Ніхто не хоче помирати. Але ти не бійся, Ратиборе, краще заткни за пояс паличку.

      - Паличку? А навіщо?

      - Ну, коли ординці підійдуть до стіни, то кинь їм цю паличку і крикни: Фас!

      Старий дружинник жарт не зрозумів, але Юлі-Ану це розвеселило. Вона вдосталь посміялася, а потім промовила з легкою посмішкою:

      - Ну, як ти, старий кінь? Вже втомився, я бачу, а війна ще не починалася.

      - Старість не радість, дівчинко, - я посміхнувся їй у відповідь. - А може нам пощастить, і Батий дасть відбій війні.

      - Якби нашими бажаннями була вода, то ми би стали рибками, - відповіла Юлі-Ана. - Щось я дуже серйозна сьогодні.

      Нічого більше не сказавши, вона спустилася з стіни та лягла на траву, між деревами. Присівши на парапет, я ще якийсь час спостерігав за нею. Потім знову підійшов Ратибор.

      - Хочеш? - він простягнув мені маленький бурдючок.

      - Ні.

      - Це не вода, - посміхнувся він.

      Коли я відпив з бурдюка, то мої очі полізли з орбіт.

      - «Київський вогонь» називається, - пояснив Ратибор.

      - І недаремно так називається, - сказав я. - Київський вогонь - як самогон.

      - Він навіює солодкі сни, - Ратибор розтягнувся прямо на помості і поклав голову на руки. - Розбудиш мене, коли розпочнеться війна. Добре?

      - Добре, обіцяю.

      А потім я сам спустився вниз, і ліг поряд з Юлі-Аною, на пожухлій траві. Перед битвою відпочинок нікому не завадить.

      А вже надвечір всю південну частину від Києва, на кілька кілометрів, покривали великі намети, вогнища, маленькі юрти, піраміди копій та загони для коней. Вогнів було набагато більше, ніж я міг порахувати, - наче вогняна річка розлилася, вздовж правого берега Дніпра. Все ж таки я спробував оцінити масштаб монгольської армії, що зібралася під стінами Києва. Всіх разом, навіть за найскромнішими підрахунками, тисяч тридцять було, три тумени. І це їх прибуло лише в перший день.

      А за моєю спиною, в передмісті Києва, тишу порушував тільки тихий стукіт копит та глухий брязкіт шкіряних обладунків патрульних амазонок. Десь далі, ближче до Верхнього міста, барабани київської дружини відбили вечірню зорю. Їм відповів пульсуючий стукіт інших барабанів, з ординського табору: Смерть! Смерть! Смерть!