Розділ 18: 3 вересня 1240 року

      Рано вранці, наступного дня, я стояв на стіні, вдивляючись у далечінь. На сході здіймалося сонце. Його золотисті промені, на лівому березі Дніпра, перетворювали гаї та поля на блакитно-зелені плями. Сонячні промені вогнем падали вниз, зникаючи в тумані, що низько клубився над водою.

      Високо в небі знову з'явився орел, крила якого важко розтинали повітря. Юлі-Ана підняла лук і натягла тятиву.

      - Не треба, хай живе, - зупинила її Нікатея. - Смерть прибережемо для ворогів, терпіти не можу вбивство без необхідності.

      Я стояв на фортечному валу, милуючись першим осіннім листям, яке проносилося по землі і піднімалося в повітря. Вітер розвівав мою накидку, а в повітрі вже відчувалася осіння прохолода.

      Але я стояв тут не для того, щоб милуватися осіннім краєвидом. Я оглядав горизонт до далекого лісу, шукаючи ординські дозори. Внизу, біля міської брами, тяглася звичайна черга людей, які чекали дозволу пройти всередину. Це були люди з навколишніх сіл, які працювали в кузнях, мануфактурах та різних дрібних виробництвах. Тисяцький Дмитро суворо контролював всі пересування на приміських землях.

      На стіну почали підніматися діти, що тягли відра та щітки. Їм треба було відшкрябати лишайник, що наріс на дерев'яних парапетах. Я перевів погляд з дітей на ворота. Біля самої брами черговий сотник раптом почав лаятися, і сильно штовхнув одного з робітників, який стояв у черзі на вихід. Той упав, потім підвівся і поплентався до кінця черги. Зрозуміло було, що йому не дозволять вийти з міста, бо він міг не повернутися назад. Я перевів погляд на вулицю, яка йшла паралельно до фортечної стіни. На її кінці було кілька великих будівель, казарми княжої дружини. Самі казарми були обнесені високим парканом, а біля їхніх воріт стояли вартові. Ці будівлі були присадкуватими, і добре укріпленими.

      Було помітно, що скрізь відчувався якийсь підйом, свербіж очікування. Але одне почуття гуртувало всіх: «Надія!». Ніхто не почувався повнішим в житті, ніж у ці дні, коли Київ готувався до війни. Була слабка віра, що ми розгромимо орду, і назавжди покладемо край загрозі, що походила від монгольської сарани. Багато хто з містян, що працювали на земляному валу, не вірили, що їхня праця вплине на результат війни, але ця робота перебивала страх. За збудованим частоколом був рів, шириною близько п’яти метрів. Підняту з рову землю вони переносили та висипали під колоди частоколу, який був заввишки близько десяти метрів. З зовнішнього боку цей частокіл зміцнили дошками і гладко заштукатурили вапном, щоб монголам було важко підніматися по ньому.

      Весь день Зара роз'їжджала рівниною, вздовж стіни, підмічаючи можливі лінії атаки. Вона розуміла, що ця стіна зупинить кавалерію, але навчена піхота збереться на неї легко. А китайські катапульти сіятимуть спустошення далеко за стіною, руйнуючи будинки та казарми.

      Вже надвечір я помітив, як принцеса під'їхала до групи новобранців, і до мене долетіли її слова, звернені до опричників:

      - Ви так само безнадійні, як і всі чоловіки, з якими мені доводилося мати справу! - кричала вона на них. - Ваші руки годяться лише для лопат, а не для мечів. І була б моя воля, ви пасли би моїх монастирських свиней у Переяславі, або крутили волам хвости. Але вчора Руслана доповіла мені, що хан Батий наближається до Києва. Коли він підійде сюди, ви будете дохнути як мухи, звільняючи місце моїм амазонкам!

      Зара раптом замовкла, а потім посміхнулася і прокричала:

      - Але я запам'ятаю вас благословенними юнаками, які пахнуть літом!

      І як би в такт її голосу, пролунали три швидкі удари дзвонів Михайлівського собору. Ці удари – наказ містянам гасити вогні, і вирушати в ліжко. Порядні кияни зазвичай так і робили, але порядних у місті була меншість. Та й місто сьогодні дуже хвилювалося. І нічого дивного в цьому хвилюванні не було, бо на сході та півдні небо було світле, від заграви пожеж. Орда була близько, і вздовж фортечних валів горіли бойові вогнища, вартові перегукувались на стінах, а дощатими київськими вулицями постукували копита кінських патрулів.

      Після тривожної ночі настав тихий ранок. І десь, на сторожовому пагорбі, за Видубицьким лісом, в цей час двоє молодих дружинників снідали хлібом та кислим сиром, тихо обговорюючи шльондр торгового порту, на Подолії. Щось почувши, один з них раптом підвівся і підійшов до урвища, вдивляючись у тиху дніпровську гладь. Гарний був ранок, та й служба йшла добре.

      Він ще посміхався, коли стріла увійшла йому в горло, пролетівши знизу-вгору. Другий дружинник, побачивши, що товариш похитнувся, теж підвівся. Перший упав горілиць, ударившись потилицею об камінь. Другий розкрив рота, побачивши стрілу в його шиї. Охоплений страхом, він кинувся бігти до сигнальної вежі, щоб запалити тривожний вогонь. І тут щось ударило йому в спину, але він не зупинився. Ось вона вежа, вже поряд. Юнака ще двічі стукнуло в спину, і тільки тоді він уповільнив біг і впав, уткнувшись обличчям в землю. З його спини стирчали стріли. Він спробував підвестися, але ноги не слухалися його. Він спробував повзти, але чиїсь руки схопили його та перевернули на бік.

      - Монголи йдуть, - прошепотів дружинник, вже будучи непритомним.

      - Ми вже тут, - відповів ординець, полоснувши його ножем по горлу.