*******

Я покликав: «Валіус, це ти?». Але як це буває у снах, з моїх вуст не зірвалося жодного звуку. Але чоловік підняв голову і глянув на мене. Потім простяг мені меч, і дивним голосом сказав: "Візьми його!". Голос був не примарний, не такий, які звучать у сновидіннях. Це був живий чоловічий голос, хоча й приглушений, наче від глибокої втоми. Я спробував поворухнутися, але не міг, як і не міг сказати хоча би слово. Я ніколи в житті не боявся духів, але зараз відчував страх. Знову пролунав голос, холодний і трохи глузливий. Я навіть відчув, як у мене, навіть уві сні, на загривку заворушилося волосся. Він сказав:

      - Не бійся мене. Я не Валіус, але я з його насіння. Візьми його, це меч Бога Ареса.

      Я підійшов до нього. Вогнище погасло, і стало зовсім темно. Я простяг руку, щоб взяти меч. Він мені простягнув меч, і я хотів взяти його. Але переданий меч пролетів крізь мої руки, і впав на землю. Я впав на коліна, і почав нишпорити в темряві, але меча ніде не було. Я був у розпачі, і ще зверху над собою відчував його подих. І мені навіть здалося, що край його плаща торкнувся моєї щоки.

      - Ти хто? Ти Арес? - запитав я.

      - Знайди його, Алексусе, крім тебе його ніхто не знайде.

      А наступної миті я вже лежав з розплющеними очима, і дивився на повний місяць. І я ще довго лежав під дубом, і дивився на місяць.

      Потім прийшов довгоочікуваний світанок, туманний та сірий. Цей світ ще спав, і навіть не думав починати рухатися. Я підвівся, і вирішив змити втому безсонної ночі. Стежкою я спустився до річки, що була у густому тумані.

      Ранок був тихий-тихий, і було не розрізнити, де кінчається туман, і де починається дніпровська гладь. Вода беззвучно хлюпотіла об берег, щоб не порушити ранкову тишу. Навколо простягалися кущі ожини, оповиті туманом, аромати яких ще не прокинулися. Порушити цю тишу, розбити цноту води, було святотатством. Я повільно змив із себе липкий наліт ночі, і витершись, присів на березі, чекаючи сходу сонця.

      Ось так, сидячи на березі, я розмірковував про тлінність цього світу. Чомусь згадалися слова митрополита: «Все в цьому світі створено для людини, але з двоякою метою. Вода створена для того, щоби ми її пили. Але вона також служить символом тлінності людини, і відображає наше життя. Потоки води народжуються в чистоті джерел і біжать, лепочучи, наче малі діти, і поступово виростають в сильні юні річки. Потім вони розширюються, починають текти повільніше, і, нарешті, старечою ходою, хитаючись, входять в море. І там, немов душі людей на небесах, вони зливаються з морем, доки сонце знову не підніме їх вгору, і згодом вони не проллються дощем на землю».

      Я нахилився і опустив руку у води Дніпра. Зараз я відчував себе вибитим з колії, відірваним від світу. Я поспостерігав за гладдю ще трохи, потім ліг на траву і почав дивитися, як збираються в передсвітанковому небі хмари. Під хмарами літав орел, який був наче нерухомий, у потоках теплого повітря. Праворуч крикнула куріпка, і орел каменем обрушився на неї. Та вчасно його помітила, і сіпнулася в сторону, дивом уникнувши грізних пазурів. Потім шмигонула в кущі, а орел, з виглядом ображеної гідності, сів на дерево неподалік. Я відкинувся на спину і заплющив очі. Втома накрила мене, наче саван. Складні обриси майбутніх подій клубочилися в голові, наче туман, що тягнувся над Дніпром.

      Незабаром зійшло сонце, бліде через туман. Вітру не було, із сірої каламуті почали проступати дерева, на протилежному березі Дніпра. Водна гладь переливалася відсвітами в тумані, наче перлина. Насолодившись цим виглядом, я вже вирішив йти, як раптом десь вдалині почувся шум і тріск, монотонний і якийсь скрипучий. Я завмер в очікуванні. По спині пробіг холодок, згадалася мука безсонної ночі. Занили кінчики пальців: я міцно, до болю, стиснув рукоятку свого меча. Так ось що збиралося всю ніч, всю ніч готувалося відбутися! Але хіба не на це я чекав останні півроку?

      Туман на березі почав швидко розсіюватися під променями сонця, що сходило, але він все ще покривав річку. Щось невидиме, для очей, плавало по воді. Вдалині почувся шум, перестук копит. Я швидко обернувся і підняв голову. До мене, наче хмаринка, на сірому жеребці під'їжджала Руслана, в супроводі своїх амазонок-розвідниць.

      Здається, перше, що я відчув, була досада. Інтуїція мене підвела, та й слух також. Я все зрозумів в ту мить, коли амазонки зіскакували з коней.

      - Орда на підході, скоро буде тут! – крикнула Руслана.

      «Ось тобі і меч уві сні, - подумав я. - І коли ти, Алексусе, навчишся тлумачити свої сни?»

      Слідом, за криком Руслани, тривожний сполох церковних дзвонів ехом рознісся по окрузі. Крива посмішка скувала моє обличчя, - страшна посмішка ненависті, яку я, при великому бажанні, не міг здерти з лиця. Тепер вже близько те, що я бачив уві сні. Нарешті я з цим покінчу, і, так чи інакше, цьому прийде кінець. Із снами буде покінчено…