Розділ 14: 2 серпня 1240 року

Всі наступні дні я рідко виходив із келії. З лівого берега Дніпра доносився запах прілого листя та горілої трави, яку спалювали на полях. До того ж, від річки все ще несло тиною та гнилою падаллю. Але останнім часом смерділа вже не тина, я був у цьому впевнений. Мінливий вітерець віяв з південного сходу, з боку Переяслава. А та земля цілком могла випромінювати запахи крові, бо тої крові вона увібрала в себе чимало, і запахи ще не могли розвіятися.

Весь наступний тиждень тисяцький Дмитро, зі своїми дружинниками, обходив місто, вмовляючи людей залишити свої будинки і йти на захід, у дрімучі ліси Житомеля. Але невдячне це було заняття. Багато хто відмовлявся навідріз, не вірячи в загрозу. Багато хто зачиняв двері перед носом у тисяцького. Але він терпів приниження та образи, і продовжував свій обхід.

За тиждень частина киян зібралася на Подолії, з завантаженими возами, в яких були запряжені коні, воли та корови. Менш заможні містяни тягли клумаки просто на своїх плечах. Тих, хто зібрався, було близько п'яти тисяч, - удвічі більше киян вирішили залишитися. Але треба врахувати, що понад десять тисяч людей покинуло місто ще в травні, коли дійшли чутки про спалений Переяславль.

Тисяцький з митрополитом вивели цей обоз за місто, і незабаром повернулися до Софійського собору. Вже сидячи в трапезній, Дмитро дав волю своєму гніву.

- Що в цих людей у голові, во ім'я Христа? – вирував він. - Багато з них залишилося в місті! Невже вони не засвоїли урок Переяслава, на що здатна орда! З багатьма з них я дружив ще з ранніх років, це розумні та розважливі люди. Їм що, нетерпиться отримати смерть від орди?

- Не все так просто, Дмитре, - відповів йому митрополит. - Вони ще не знають, що таке справжнє зло, вони ще не вірять у людську жорстокість. Вони не бачили спалені міста, вони не бачили розп'ятих та зґвалтованих, не бачили шибениць уздовж шляху орди. А якщо, по правді, то люди просто не хочуть знати правду, вони не хочуть вірити в реальність. Не муч себе, воєводо. Ти зробив все, що міг. Навіть більше, ніж потрібно.

Тисяцький похитав головою.

- Треба було переконати їх. Тепер тут загине понад десять тисяч мирних громадян, і це, не враховуючи селян, що прибули, і які оселилися в порожніх хатах. Останні ще сподіваються, що ми виграємо цю війну.

- Перестань, ми за них не відповідаємо. Їхня доля - у їх руках. Кожна вільна людина має сама робити свій вибір.

- Я не буду з тобою сперечатися, - сказав воєвода. - Але в ці страшні часи хтось має взяти на себе відповідальність. Ти можеш мене зрозуміти?

- Не можу, - чесно зізнався Никодим. - І чому я маю тлумачити їм те, чого вони не розуміють, і, головне, не хочуть розуміти.

- А ти спробуй розтлумачити тим, хто залишився.

      Всі наступні дні біженці, з усього правобережжя, заїжджали та заходили до Києва, крізь Видубицькі ворота, вдень та вночі. Літні люди та діти, чоловіки та жінки. Деякі їхали кінними фургонами, а деякі трусилися на возах, запряжених волами. Ще більше народу заїжджало верхи, на конях та ослах. Багато хто заходив до Києва з пожитками на плечах, стомлений та переляканий. Але всі були озброєні сокирами, мечами, серпами та ножами. Біженці злісно стискали свою примітивну зброю, і не зводили очей з містян, які укріплювали високі та товсті стіни, на кріпосному валу.

І біженці, і містяни на валу, всі вони з тугою згадували ті недавні часи, коли всі жили в мирі та злагоді. Тоді щоранку, на світанку, відкривалися масивні Видубицькі ворота Києва, щоб пропустити всередину торговий люд, що вливав в міські артерії свіжі життєві сили. А жителі міста, по праву, пишалися своїми ковалями, вироби яких мали попит не тільки на Русі, але й далеко за її межами. Цінні сорта деревини перетворювалися, на Подолії, у досконалі вироби, а срібло з карпатських копалень ставало витонченим посудом, кольчугами і жіночими прикрасами. Київські золоті вироби славилися своєю якістю та елегантністю у всьому світі, а рукояті боярських мечів сяяли дорогоцінним камінням, обробленим подільськими майстрами. І небагато знайшлося би ткачів, за межами київської мануфактурії, хто міг би так щільно спрясти товсті нитки, що робили тканину майже непромокаючою. Ще однією галуззю комерції, дуже важливою для міста, хоч і не такою прибутковою, було постачання киянам продовольства, вирощеного на благодатних чорноземах Переяславського князівства. Річкові каравани ходили щодня, перевозячи овочі, фрукти, зерно та м'ясо. Всі згадували ті часи, як приємний сон, який більше ніколи не повернеться. Всі згадували і здригалися…

      Але, все ж таки, місто продовжувало жити своїм життям. Одного серпневого вечора, на сторожових вежах, труби зіграли вечірній сигнал, - знак того, що Видубицькі ворота ось-ось зачиняться. Втомлені містяни поспішали сховатися за надійними стінами, не ризикуючи залишитися десь у полі, за містом. А в цей час, із Золотих воріт Верхнього міста, виїхало двоє кіннотників, один з яких був дівчиною. Високорослою дівчиною була принцеса Нікатея, поряд з якою їхав Алексус, ваш покірний слуга.

В мене не було жодного бажання вивчати топографію, і тому ми навмання рухалися в сторону Лисої гори, в район Видубичів. Коли минули лаврський монастирський комплекс, то я почав хвилюватися. Погана була ідея Нікатеї, взяти участь у відьмацькому шабаші, на Лисій горі. І я серйозно сумнівався в тому, що нас там приймуть з розкритими обіймами.

- Нікатея, навіщо ми туди їдемо?