*******

Після годинної служби я подався до виходу. Я виходив, схиливши голову, і моє обличчя приховував глибокий каптур. Вранішнє сонце було теплим та приємним, після прохолодного собору. Я зупинився біля воріт, плануючи свої подальші дії. Де знайти цих Хранителів, не привертаючи зайвої уваги, і ні до кого не звертаючись? До Михайлівського собору йти не хотілося, бо це було би дуже просто. Двоє стражників, біля воріт, тихо перемовлялися між собою, поки я стояв біля них і розмірковував. Подумавши трохи, я рушив у дорогу.

За воротами тиша монастиря одразу змінилася шумом натовпу, що поспішав на ринок. Підхоплений людським потоком я повернув праворуч, прямуючи в сторону Золотих воріт. Це був мій старий маршрут, раніше перевірений та випробуваний. Як і раніше, за Золотими воротами торгові ряди були заповнені покупцями і торговцями. Тільки тих та інших було значно менше, ніж на початку травня.

Біля м'ясної крамниці мій погляд наткнувся на високого чоловіка з рудим волоссям, у темному плащі. Спочатку мені здалося, що він був недалеко від мене, з другого боку вулиці. Але як тільки я повернув голову, щоб придивитися до нього, то між нами одразу вклинився запряжений волами віз. Коли віз проїхав повз мене, то чоловіка вже ніде не було. Я був певен, що в нього за спиною, під плащем, був предмет, схожий на меч.

Один із босоногих хлопчаків, що пробігав мимо, із-за спини якого, з кошика, стирчали риб'ячі хвости, раптом спіткнувся переді мною і впав. І вся риба, з кошика, полетіла через його голову. Він шльопнувся пузом прямо в калюжу, розгублено підняв голову і вилупився на рибу, що валялася перед ним. Потім бідолаха повільно підвівся на ноги, і, не зважаючи на те, що весь був у бруді, почав квапливо збирати рибу, похитуючи головою і щось бурмочучи собі під ніс.

Я ще трохи постежив за ним, а потім знову почав шукати очима зниклого рудого чоловіка. Раптом я стрімко обернувся і мало не впав, спіткнувшись об дошку. Я ще ніяк не міг звикнути до дощатих тротуарів, вздовж деяких вулиць, і я постійно спотикався через нерівності та щілини між дошками, які розсохлися. Обережно ступаючи, я пішов далі, розглядаючи цінники на товарах, уздовж вулиці. Ціни шалено росли через наближення війни, якість товару була жахливою, але ніхто вже не звертав на це уваги. Це не хвилювало ні покупців, ні продавців. Проходячи повз одну з крамничок, я помітив жінку, яка кричала на крамаря і махала перед його носом шматком м'яса, що явно підгнив, і був із своєрідним запахом. Розгнівана особа закликала всіх і кожного подивитись, яку гидоту всунув їй цей торговець. Але той лише стомлено дивився на неї, навіть не намагаючись виправдовуватися.

Я знав, що передувало такій дорожнечі та якості товарів. Весна видалася холодною та дощовою, вода не сходила з полів, коли вже давно минули терміни сівби, і хлібам настав час зазеленіти на полях. Пізні заморозки занапастили садовий цвіт, а багато що згнивало на корені, в затоплених полях. І нещодавно Никодим роз'яснив мені ситуацію з зерном, яке поточили гризуни в коморах, бо воно було дорогим, і ніхто в Києві не міг його купити. А тут ще якась хвороба косила стада овець, а плямиста іржа занапастила поля овочів. Зовсім стало туго з їжею, і лише старий ячмінь та ріпа рятували від голоду. Але містяни, в основному, не падали духом від усіх цих напастей, а важко працювали в кузнях і збройових майстернях, готуючись до війни з монголо-китайською ордою. Всі розуміли: треба терпіти та старанно працювати.

І я, разом з киянами, набирався терпіння, у пошуках Хранителів. Ні, звичайно, можна було звернутися до митрополита, або ж відвідати Михайлівський собор, де мешкали ці самі Хранителі. Але дуже хотілося інтуїтивно знайти їх, у самому невідповідному місці. І цієї миті, поки я ліпив у голові свою фантазію, один з них попався мені на очі.

      Накинувши каптур на голову, я повернув за ним, у нетрі Подолії. Я йшов, опустивши очі в землю, але все ж не випускав його з поля зору. Ті містяни, що траплялися мені назустріч, виглядали похмурими та пригніченими. Ніхто не підводив голови, ніхто не йшов вертикально і не посміхався. Хоча я розумів, що в цих нетрях інша поведінка викликала би купу підозр.

Я навіть не уявляв, яким похмурим може бути Київ. За місяці, проведені в соборі, я звик до чистоти та доглянутого простору. Але тут не було нічого світлого, - ні зеленіючих дерев, ні білого граніту, ні квітів Соборної площі. Тут все було чорним та смердючим.

Стіни подільських хатин покривали численні плями сажі та бруду, а повітря було наповнене димом, що тягнувся від численних майстерень та кузень. Вулиці та будинки суцільно погрузли в горах сміття, - в нетрях рідко хто брав на себе турботу, щоб прибратися перед своїм власним будинком.

«Вночі тут, мабуть, світліше та чистіше, ніж вдень», - подумав я, повертаючи за ріг.

За рогом я обминув жебраків з простягнутими руками, які сиділи в надії отримати хоч щось. Але їхні благання не досягали вух перехожих, оскільки останні самі страждали від голоду. Мимо пройшли робітники, опустивши голови. Дуже рідко зустрічалися міські стражники, яких я обходив стороною, щільніше загорнувшись у плащ. Деякі з стражників штовхали жебраків, щоб переконатися, що ті насправді є каліками. А іноді просто зупиняли перехожих, і щось розпитували для пристойності. Я якось примудрявся спостерігати одночасно і за стражниками, і за Хранителем, що йшов попереду.

Невдовзі я пірнув за ріг, пройшов по засипаному сміттям провулку і опинився біля дверей харчевні, куди зайшов Хранитель. Я увійшов за ним.

Як і більшість подібних закладів, ця харчевня була брудною та убогою. Оскільки, у цей катастрофічний час, більшість киян не могли заплатити за якісну їжу (а зазвичай взагалі не могли), то такі харчевні існували за рахунок багатих містян і княжих бояр. У кожному районі було декілька таких благодійних закладів. І оскільки їхні власники отримували від вищезгаданих панів гривні, а за їхньою роботою ніхто не стежив, то вони ґрунтовно економили на продуктах, щоб покласти надлишок собі в кишеню. Від ченців я знав, що їжа в таких закладах на смак була не краща за просту воду, в якій розбовтали трохи борошна та жиру. На щастя, я прийшов сюди не їсти, а розмовляти. Оглянувши зал, чергу до котла і прилавок, я помітив у дальньому кутку стіл, і того, хто за ним сидів. Я пішов до Хранителя, обережно ступаючи глиняною підлогою, посипаною піском.