Розділ 12: 2 червня 1240 року

      Боги, іноді, вдаються до святотатства, уїдливо глузуючи з людських святинь. А чому б ні? Адже люди теж іноді ставлять під сумнів як природу Богів, так і саме їх існування. А деякі особи займаються цим досить регулярно та наполегливо.

Того дня був ранній літній ранок. Я відкрив віконниці і подивився на небо. Хмари, зазвичай, щось пророкували мені, але сьогодні вони мовчали. Та й ранковий вітер - не більше ніж вітер, а сонячне світло - тільки світло. У своєму дарі передбачення я вбачав одну перевагу: передбачаючи велику біду, ти ніколи не будеш перейматися дрібницями. Справжній провидець бачить власну старість і свій смертний кінець, і тому не боїться жодних мінливостей у молодому житті. Я знав, що нічого зі мною тут не станеться, і з Юлі-Аною також. Я бачив наші метеоритні мечі, оголені та сяючі.

У таких роздумах я постояв ще трохи біля вікна, а потім взяв тацю з їжею, яку ченці поставили біля дверей, і сів за стіл. Одягнений тільки в штани, я взявся за свій сніданок: трохи шинки, три яблука, хліб та коров'яче масло. Але не встиг я навіть з'їсти частину цього, як в келію завалилася Юлі-Ана, а за нею Зара з Нікатеєю. Я схопився, щоб накинути сорочку, але одразу ж сів назад. Самі винні, могли б постукати. Тим не менш, я був радий бачити їх, хоча і був роздратований цим раптовим приходом.

- Ти непогано виглядаєш, - першою заговорила Зара.

- Так, вигляд у нього такий, ніби він цілий рік добре їв і міцно спав, - добавила Юлі-Ана.

Я подивився на решту шинки, яку мені завадили доїсти, потім кинув її на тарілку. Під їхніми пильними поглядами їсти перехотілося, тим більше, що вони продовжували нахабно посміхатися. Але згодом мій гнів кудись зник, і наступної миті я спіймав себе на тому, що розмірковую, яка з них найкраща. Якби вони були кимось іншими, а не тими, ким були, то будь-яку з них я би з радістю запросив на танець.

«Одна гарненька дівчина - танець із задоволенням. Дві гарненькі дівчини - чекай біду на свою голову. Три гарненькі дівчини - тікай швидше, і без оглядки», - подумав я і посміхнувся Нікатеї, ще більш нахабно, ніж вона мені.

- Передчуваю, що недарма ви завалилися сюди, - сказав я. - Що затіяли, красуні? Ви всі троє посміхаєтеся, наче кішки, що збираються з'їсти зяблика, якого спіймали в чагарнику. І, здається мені, що я і є той зяблик.

Їхні посмішки блиснули ще раз і зникли. Юлі-Ана похитала головою і млосно закотила очі. Але робила вона це не для мене, а для двох принцес.

- Я ж казала вам, що з ним треба говорити прямо і без виворотів. Тому що він хитрий і пустотливий, як весняний кіт, - сказала Юлі-Ана зі своєю звичайною посмішкою. - І перестань хмурити брови, Алексусе!

- Обережніше, Юлі-Ана, - сказала Зара. – Якщо ми хочемо, щоб він зробив нам послугу, це зовсім не означає, що нас не цікавить його настрій. Нас він дуже цікавить, і ти знаєш про це. Тільки якщо в твоїй голові, Юлі-Ана, шерсті не стало більше, ніж зазвичай. Алексусе, ти вже поїв?

- Я не поїв, як ти помітила, - відповів я. - І готовий ще три дні ходити голодним, якщо ви заберетеся звідси, і дасте мені спокій.

Мій живіт забурчав на ці слова, ніби обурюючись. Але я не звернув уваги на це бурчання, сподіваючись, що дівчата цього не почули.

- Ми хочемо, щоб ти зустрівся з Хранителями Круга Дванадцяти, і передав їм листа, - сказала Нікатея. - За це ми будемо тобі дуже вдячні.

Цієї миті мені здалося, що все світло цього ранку, що лилося через вікно, зосередилося на її золотистому волоссі. «Цікаво, чи любить вона танцювати?». Але я одразу викинув цю думку з голови, і промовив:

- Добре, тільки хоч натякніть, про що там йдеться.

Нікатея подивилася на мене загадково, і почала говорити:

- Там описана історія, яка народилася на початку створення цієї цивілізації, коли на землю прийшли перші ангели, ефірійці, під проводом архангела Сетантеса. Це було після загибелі Великої Атлантиди, десь сімдесят тисяч років тому. Це були ангели в сарьгісі, у вигляді людей. Вони створили сім Врат, які ведуть із цього світу, до інших світів. Хоча, де-хто казав, що ці Врата вже були до них, а вони їх тільки розпечатали. Надалі Врата охороняли Стражі, - ангели другого відродження, які змінювалися по черзі.

- Врата, - задумливо промовила Юлі-Ана. - Ти хотіла сказати – тимчасові портали на астральні планети?

- Я не знаю, що я хотіла сказати, - відповіла Нікатея. - На кожну річ, що я знаю, припадає десять речей, про які я гадки не маю. Але я точно знаю, що десь тут, у районі Софіївського собору, знаходяться одні із семи Врат.

- І куди вони відчиняються? - запитав я. - В Атлантиду, звідки нас принесло?

Нікатея похитала головою.

- Я не знаю. Може взагалі в нікуди... або у всі місця одразу. В цьому світі є багато чого, про що ми не здогадуємося. Але Врата – це наш єдиний спосіб вибратися звідси.

- Добре, давайте листа, я доставлю його за адресою. Ну, якщо не особисто, то через митрополита Никодима. Вас це влаштовує?

- Митрополита не залучай, у нього своїх справ вистачає, віддай комусь із рядових Хранителів.

- Домовилися, і я буду вдячний, якщо ви покинете мій родовий замок, - відповів я, закриваючи віконниці. - Прийом закінчено, мені треба йти. Чи ви залишаєтеся?