Розділ 9

Коли ми вийшли від князя, то я одразу помітив на лаві, в кутку, тацю з гарячими медовими пряниками, які наповнили коридор своїм ароматом. Попри власне бажання, я підхопив парочку, і вислизнув надвір. Юлі-Ана виконала такий же трюк, та ще й прожонглювала цими гарячими пряниками. Під деревом, біля собору, я помітив усміхненого старого ченця. Усміхався він, насправді, не нам, а митрополиту Никодиму, що йшов праворуч від мене.

І в цей же час Никодим торкнувся мого ліктя, і промовив:

- У князя Михаїла душа поета, а душа поета мінлива, наче тінь під хмарами. Він має свої справи, а ми маємо свої. Пішли, Алексусе, я покажу вам щось дуже цікаве, що є у нашому князівстві.

      Під Михайлівським собором, глибоко в підземеллі, куди нас привів Никодим, коридори освітлювалися олійними лампами, що висіли на залізних гаках. Цього слабкого освітлення, щоправда, ледь вистачало, щоб відігнати абсолютну темряву. Коли ми йшли, то я помітив, що по боках коридору одні двері були щільно зачинені, інші були замкнені на замки, а деякі були влаштовані так хитромудро, що я помічав їх, лише підійшовши впритул. Мені навіть в голову прийшла спонтанна ідея, – перевірити, що там, за тими дверима. Хоча, скоріш за все, в тих кімнатах жили виключно церковні миші.

Більшість відгалужень, які йшли від центрального коридору, темніли похмурими провалами, з ледь помітними відблисками далеких ліхтарів. Нікого з людей, на своєму шляху, ми не зустріли. З побаченого я зробив висновок, що люди заглядали сюди нечасто, а ліхтарі запалили з якогось особливого випадку. І хоча тут було прохолодно, але долоні в мене спітніли, бо я нутром відчував, що за тими дверима були потаємні кімнати, де зберігалися скарби багатьох поколінь київських князів. І не тільки князів…

Поки я міркував про скарби, Никодим підійшов до непримітних дверей, наприкінці коридору, і відчинив їх. Ми опинилися в просторій квадратній кімнаті, з кам'яними стінами, на яких розрізнялися яскраві релігійні малюнки. Єдиним предметом меблів тут був величезний круглий стіл, накритий білою скатертиною, що стояв посеред кімнати. Навколо столу, як я встиг порахувати, стояло дванадцять крісел, на яких сиділи люди. Сиділи на всіх, крім одного, яке пустувало.

Окрім довгих плащів з каптурами, на тих, хто сидів, не було нічого, що вказувало б на їхню приналежність до певної касти. І жоден з тих, хто сидів за столом, ніяк не відреагував на появу митрополита та його гостей. Та незважаючи на їхній спокій, я помітив у їх поведінці відображення деякої невизначеності. Але це, як я потім зрозумів, мені просто здалося. Никодим показав нам, щоб ми мовчки стояли в кутку, а сам зайняв вільне, дванадцяте крісло, за столом.

Один із сидячих дістав з-під столу, і поставив перед собою непомітний на вигляд відшліфований дерев'яний ящик, довгий та вузький. Потім відчинив його, і дістав звідти блискучий метеоритний меч. Цей меч був такий самий, як у нас з Юлі-Аною, наче був їхнім близнюком. Юлі-Ана торкнулася мого ліктя, і стиснула його. А я автоматично торкнувся свого меча, перевіряючи його наявність. Але, якщо наші на місці, то звідки цей тут опинився?

Раптом ці Хранителі, назвемо їх так, поклали свої руки на стіл, і торкнулися один одного. Відразу ж, навколо кожного з них, з'явилося свічення, м'яке та біле. Це сяйво повільно посилювалося, розросталося зовні і зливалося разом. Згодом в єдине ціле злилися ореоли всіх Хранителів, що сиділи навколо столу. Свічення стало таким яскравим, що навіть світло ламп на стінах потьмяніло. Але всередині цього яскравого блиску виникло ще сильніше свічення. То був потік білого вогню, з центру столу, що виблискував, наче розплавлений метал.

Мені раптом захотілося влити потік своєї сили, в це спільне свічення. Мене підхопив такий жаркий порив, що я ледве втримався на місці. Ще я відчув, як тремтить рука Юлі-Ани, що стискала мій лікоть. Потім, раптово, вона зробила крок до столу, але тут же зупинилася, гнівно труснувши головою. Було незрозуміло, що саме вона хотіла зробити.

- Ми повинні їм довіряти, - тихо прошепотів я їй на вухо. - Іншого не дано.

Наступної миті меч, з тріском і дзижчанням, піднявся, і завис над столом. Рубін на кінці ручки засяяв, розкидаючи навколо себе пурпурові іскри.

Никодим перекинувся через стіл, взяв меч за рукоятку, і насилу, наче невидимий тягар давив на його руку, поклав меч в ящик, закривши за ним кришку. Через секунду свічення, що оточувало всіх Хранителів, зникло з легким мерехтінням.

Всі залишалися на своїх місцях, а ми мовчки спостерігали за ними. Раптом Никодим звернувся до Хранителя, що сидів навпроти нього. Між ними розпочався діалог-містерія.

      Никодим запитав Хранителя:

      - Хто ти?

Той відповів:

- Син Світла, дивись на мій знак і емблему.

- Що рятуєш ти в світлі?

- Вівтар Елохіма.

- Якою була його форма?

- Вівтар ладану та жертовного вогню піднявся переді мною, здійнявся вітер, і зірки засяяли на небесному склепінні. Дерева росли зубчастою стіною, і чорне зло перетнуло південний захід. В середині стояв хрест Елохіма, ошипований перлами та алмазами.

- Кого ти ще бачив?

- Сатана на південно-східній частині храму, чорний, з димом крові та війни, зажадав від мене здатися. І він вийняв палаючий меч.