*******

Наступної миті мій погляд вперся в дальній стіл в кутку, на якому лежала величезна шахівниця. Я був приємно здивований, помітивши, що містяни знали цю хитромудру гру. Я подивився на Юлі-Ану, яка також дивилася на шахівницю.

- Ти вмієш грати у шахи? - запитав я її.

- Вмію.

- Ну, то піди, і пограй з ними, - сказав я. - Дізнайся все, що зможеш, а я розпитаю господаря.

Пройшовши кілька столиків, я підійшов до стійки, за якою стояв господар, - старий та зморщений, і який голосно лаявся.

- Твій палац наповнений цілющим духом, - сказав я йому. - Секретом не поділишся?

- Що тобі потрібно? - запитав господар, змірявши мене холодним поглядом.

Я вийняв з-під накидки дрібну монету і вклав в його шорстку долоню.

- Мені потрібна Брона, місцева чаклунка.

- Тебе, випадково, не Алексусом кличуть?

- Собаку кличуть, а мене зовуть.

- Так, вона чекає на вас. Пройдіть у ті двері, потім наприкінці коридору будуть ще одні двері. За нею знайдете свою Брону, цю стару відьму.

Хазяїн неохоче вказав на низькі двері, в кінці зали, і відразу ж відвернувся, даючи зрозуміти, що більше не бажає зі мною розмовляти.

Я кивнув Юлі-Ані, щоб вона йшла за мною. Ми пройшли через зал, і відчинили двері. За ними був слабо освітлений коридор, просочений пилом та вогкістю. Багато олійних ламп, що висіли на стіні, не були запалені, через що все було в напівтемряві. Наприкінці коридору, схоже, були такі самі двері. Я тихенько постукав, і обережно відчинив їх. За ними було щось схоже на первісну печеру, населену мутантами та каліками. Ми зупинилися біля входу, і почали розглядати це збіговисько. Схоже, що вони тут навчилися жити не тільки в жахливій тісноті, а й не зважаючи один на одного. Зараз ці істоти метушилися, готували їжу, їли, пили, валялися на підлозі, стогнали від болю, грали в кості, випорожнювалися. І, що дивно, тут ще спали.

Я помітив, що назустріч нам, насупившись та стискаючи кулаки, біг здоровенний громила. Він був набагато вищим і сильнішим за тих, кого тут охороняв, і, швидше за все, знімав з них данину.

- Ви тут не живете, - ствердно сказав він.

- І дякувати богові, що не живемо, - відповіла йому Юлі-Ана. - Ми шукаємо Брону.

- Але вона тут більше не живе... в певному сенсі, - відповів громила. – Ви двері переплутали. Її двері трохи далі, в кінці коридору.

- Добре, ми підемо, - сказала Юлі-Ана, сунувши громилі якусь дрібну монету.

Він вдячно кивнув у відповідь, і відчинив перед нами двері. Ми вийшли з печери, трохи пройшли вперед, і зайшли в потрібні нам двері.

      Тут теж була напівтемрява. З глибини приміщення пролунало:

- Заходьте!

- Так ми вже зайшли, - тихо промовила Юлі-Ана.

Зробивши кілька кроків, ми здивовано зупинилися, розглядаючи все навколо. Уздовж стін стояли дерев'яні шафи з довжелезними полицями, заставлені старими пожовклими книгами. По всьому приміщенню валялися якісь сувої, шматки пожовклого паперу та фігурки з глини та скла. Посеред кімнати стояло крісло з полірованого дерева, з дуже високою спинкою. Перед кріслом, на підставці, лежала відкрита книга. Придивившись, я зрозумів, що книгу підтримувала не підставка, а глиняні руки, що виходили з підлоги. Юлі-Ана обережно обійшла книгу, намагаючись триматися подалі від неї, і вмостилася в крісло. Праворуч, на верхній полиці шафи, стояло опудало ворони, розміром з мій лікоть. Ця ворона сиділа на предметі, схожому на голову барана. Це опудало раптом кліпнуло очима, ніби підморгнуло мені, змусивши мене відскочити вбік.

- Нарешті ви прийшли! – пролунав голос із-за шафи. - Цю ворону зовуть Жужа, вона тримає в страху тутешніх мишей, щоб книжки не точили.

З тіні, між шафами, вийшла потворна і зігнута в три погибелі стара жінка. Підборіддя в неї було гостре та кістляве, а ніс більший за підборіддя. Вона кульгала, спираючись на ціпок.

- Хто ви? - запитала Юлі-Ана.

Стара хитро подивилася на неї, злегка примружившись.

- Я бідна, стара Брона, моя леді. І нехай мій вигляд не лякає тебе.

Після цих слів вона примудрилася прогнутися так, наче робила реверанс.

- Нам сказали, що ми знайдемо тут всі відповіді, - сказала Юлі-Ана. – І ще сказали, що ви шукали нас.

- О, ви прийшли за відповідями саме туди, куди слід. У мене, в сусідній кімнаті, знаходяться відповіді на всі таємні питання цього світу…

- А які, в цього світу, можуть бути таємні питання? - запитав я, ніби з глузуванням.

Але Брона відповіла не одразу на моє зауваження. Вона прошкутильгала до столу, щось там переклала в темряві, а потім промовила.

- Я перша взяла на руки двох близнюків, які вилупилися з яйця, - Валіуса і Нікатею. Ви ж знаєте Валіуса, принца Атлантиди?

Промовивши це, стара повернулась до нас. На її обличчі блукала крива єхидна посмішка. За мить вона продовжила:

- А Нікатея, сестра-близнючка Валіуса, зараз перебуває в Переяславлі, за три дні їзди звідси. Солодка парочка, дві сестри, - Зара та Нікатея, дві принцеси амазонок, з острова Горгад. Лють і помста відважних амазонок, серце радіє їх силі та чистоті. Незабаром на їх Легіон Білих Дам чекає кривава битва, під стінами Переяславля, де вони зазнають поразки від орди хана Батия. І тому чекайте на них у Києві, вже скоро.