Минуло два дні, які я присвятив вивченню старих рукописів та карт. Але незабаром мені це набридло, і ми з Юлі-Аною вирішили прогулятися містом.
Стражник, біля соборних воріт, провів рукою по своїй голові, розтріпавши у хвилюванні своє руде волосся, і нерішуче звернувся до мене.
- Тут недавно питали про вас.
Я з цікавістю глянув на нього і посміхнувся. Але посмішку викликали не слова стражника, а його кумедний вигляд.
Стражник знову почухав голову, і переступив з ноги на ногу, наче наважувався на якийсь героїчний вчинок.
- Вчора до мене підходила одна стара жінка, дуже схожа на божевільну. Вона розмовляла сама з собою, весь час тупцюючи на місці. Потім запитала про двох незнайомців, які нещодавно з'явилися в соборі. І їй ніби було байдуже, що я їй відповім. Вона кудись поспішала, але все повторювала, що їй треба дочекатися вас, а потім жалібно скиглила та благала, щоб я відвів її до вас. А наприкінці, щось бурмочучи собі під ніс, пішла в сторону Подолії. Але перед відходом вона все ж таки сказала, що чекає на вас у корчмі «Свиняча Голова», і зовуть її Брона.
- А ти певен, що їй потрібні були саме ми? - запитала Юлі-Ана.
- Так. Вона точно описала вашу зовнішність, назвала ваші імена і вказала день, коли ви з'явилися в соборі.
Після цих слів стражник розвернувся і пішов за ворота. А ми почали гадати, ким могла бути ця стара, і чому вона шукала нас.
- Ситуація ускладняється, - сказала Юлі-Ана. - Підемо завтра на Подолію, і знайдемо цю божевільну. Якщо ти не проти, звісно.
- Я не проти, зранку займемося її пошуками.
Рано-вранці, наступного дня, ми вийшли з будівлі бібліотеки, в якій проживали. На шляху до воріт ми зайшли на кухню добре підкріпитися, бо йшли на весь день. Видудливши по кухолю теплого молока, ми миттю підбадьорилися. Велике вогнище в дальньому кутку вже палало, наче ковальська піч: на ньому пеклися вранішні хліба. Краєм ока я помітив, як з тильного входу зайшли два козопаси, і почали тупцювати біля дверей. Один із кухарів посміхнувся мені, згріб зі столу залишки вчорашньої їжі, і крадькома сунув все це козопасам. Потім підійшов до мене і промовив, ніби виправдовуючись:
- Вони діти Божі, а Ісус говорив, що тобі буде те, що даси сірому.
Я посміхнувся до нього, не знаючи що відповісти. Але нагодував він нас добряче, хоча й сірими ми не були.
Дотримуючись вказівок стражників, що охороняли соборні ворота, ми впевнено перетнули Соборну площу, і біля Михайлівського собору звернули на криву вуличку, що спускалася до Дніпра, до річкового порту. Сьогодні була субота, і був звичайний базарний день.
Спустившись вниз, ми пройшли вулицю Ткачів, потім Бондарну, нарешті Торгову, що гуркотіла молотками. Повітря тут було просякнуте запахами свіжої риби, прокислої капусти і медовухи. В цьому припортовому районі вешталося безліч моряків та княжих дружинників. Деякі з них були зайняті справою, але абсолютна більшість тинялася просто так, в пошуках пригод та розваг.
Вулиці, вздовж Дніпра, були чудово пристосовані для такого роду проведення часу, - лавки, корчми та постоялі двори були тут на кожному кроці. І тому було безліч княжих дружинників, які багато чого бачили на своєму віку, і шукали собі тут нових вражень. Крокуючи цією вулицею, ми з Юлі-Аною, раз-за-разом, ловили на собі їхні здивовані погляди. І важко було визначити, чи вони дивилися на нас, чи на наші метеоритні мечі.
- Схоже, що всі вони роздивляються тебе, - сказав я, посміхнувшись Юлі-Ані.
- Але хоч ти не витріщайся на мене, - сердито відповіла вона. - І, до речі, що ти бачиш, коли дивишся на мене?
Моя посмішка змінилася нестриманим сміхом.
- Золоту корону з лаврових листків, меч, палицю жебрака і купу народу, що милується твоїм похоронним багаттям.
- Ну все, досить - перебила мене Юлі-Ана, стурбованим голосом.
Але мене вже не зупинити:
- Але найчастіше довкола тебе мені видяться блискавки. Одні б'ють в тебе, а інші вириваються з тебе.
Юлі-Ана одну зі своїх блискавок кинула в мене.
- Добре, завершили, - сказав я, - а то зараз заблукаємо.
Пройшовши ще трохи, по головній вулиці, ми повернули ліворуч, як радили стражники.
На цій вулиці розташовувалися кузні, де умільці кували всяку зброю та захисні кольчуги. І, як я помітив, всі ковалі були в якомусь збудженому стані. Вони носилися туди-сюди, кричали, били молотками і роздували горни. Тут вирував страх, - усвідомлений страх перед вторгненням монгольської орди.
- Що тут відбувається? - запитала Юлі-Ана. – Навіть у бруківці, під ногами, відчувається напруга.
- Ти, мабуть, забула, але на порозі стоїть війна, - відповів я. - Місто цього не відчуває, але ковалі добре це розуміють, весь цей жах навали орди. Вони найкраще за всіх розуміють, що якщо монголи увійдуть до Києва, то всіх містян буде знищено. І їх, в тому числі…
Юлі-Ана розсіяно кивнула мені, а сама продовжувала позирати на всі боки, поки ми крокували вулицею. І весь цей час нас супроводжувала якась дивовижна, протяжно-сумна мелодія.