Розділ 5: 7 квітня 1240 року

Більшу частину цього ранку я провів у філософських роздумах та військових висновках. У всі часи Київ тонув у чварах та протиріччях, але, в той же час, це було стародавнє та загадкове місто. Його історія нагадувала мені бездонний колодязь, наповнений каламутною водою, де я нишпорив по темних глибинах, намагаючись відокремити факти від домислів, і знайти хоча б якусь частину істини. Але це виявилося нездійсненним завданням, тому що його рання історія формувалася з огляду на майбутніх правителів.

З такими думками я піднявся на другий поверх, до бібліотеки. Тут я збирався знайти те, про що думав з самого ранку. А головне - знайти історичні матеріали, для вгамування моєї цікавості, щоб хоча трохи розібратися в минулому цього міста, яке покрилося пилом за довгі століття. Незважаючи на вогонь у каміні, велика зала бібліотеки була наповнена холодом. Зліва, в кутку, на високому табуреті, сиділа Юлі-Ана, схилившись над величезним пошарпаним фоліантом. Сонце проникало крізь високе вікно, і висвітлювало жовті сторінки цього манускрипта, розкладеного на масивному столі. Ще на столі, перед нею, горіло кілька лучин, від яких валив чорний смоляний дим. Від диму її очі сльозилися, але вона продовжувала читати, буркочучи щось собі під ніс.

За сусіднім столом сидів бібліотекар, розклавши перед собою чорнила та пергамент. Було видно, що Никифора переповнювало усвідомлення своєї значущості, поваги та благовіння. Він поважно перебирав стопку аркушів, переписаних ченцями.

Коли я підійшов до нього, він промовив:

- Ну що, Алексусе, обживаєшся в нашому будинку розпусти?

- А я вважав, що це обитель чеснот і вченості, - відповів я з посмішкою.

- Ну да, тільки це давно було, ще за часів князя Ярослава. А тепер... Один глухий ревно слухає другого глухого, з очима мерця. Всі тільки тим і займаються, що антихриста чекають, з хвилини на хвилину. Старі пророцтва зникають, а нові чомусь не з'являються. Ми тут сидимо, а справжня історія твориться за цими стінами, по всій Русі. Колись, із Софіївського собору, керували всією Київською Русю, а зараз, окрім цієї бібліотеки, тут нічого не залишилося.

- Але цей світ постійно змінюється та оновлюється, - відповів я. - Це природно, для цього світу.

Бібліотекар якось співчутливо глянув на мене.

- Ну да, весь світ торгує, збагачується і процвітає. А ми тільки те й робимо, що книги переписуємо.

- Ну, тоді вам треба впритул зайнятися книгами, і забезпечити ними весь світ, - відповів я йому. - І поцікавитися, що відбувається там, за кордоном. Потрібно звернути увагу на нові книги, а то ви постійно переписуєте старі фоліанти, наче весь світ тримається на одному древньому знанні.

- А ти в корінь дивишся, чужинець, - промовив Никифор. - Бо ми не тільки переписуємо всяку архаїку, але ще й зазиваємо сюди ченців із багатьох східних країн, начебто мало в нас своїх переписувачів, і знавців грецької та арабської. І біда ще в тому, що серед цих заїжджих ченців чоловіків набагато менше, ніж здається. Господи, борони мене від цих подробиць, і нехай не відсохне мій язик, розповідаючи такі непотребності.

- А наскільки у вас багата бібліотека? - поцікавився я, щоб змінити тему розмови.

- У нашій бібліотеці більше книжок, ніж у будь-якій іншій бібліотеці світу, - відповів бібліотекар. - Бібліотека Рима покажеться тобі бібліотекою дитини, яка довбає абетку. Це єдиний наш світоч, який набагато перевершує всі бібліотеки візирів Каїра та Багдада. Тільки бібліотека Тріполі ще якось може, своєю наповненістю, зрівнятися з нашою. Тільки тут ще не всі книги, більша частина знаходиться в Лаврі.

- І в Лаврі сидять переписувачі? - поцікавився я.

    - Так, сиділи донедавна, - відповів Никифор. - Але хан Батий своїм вторгненням налякав їх, і абсолютна більшість з них роз'їхалася по домівках. Але в нас вистачає своїх переписувачів, навчених письму. Та й ти, я бачу, теж навчений. А які книжки читав?

- Вже не пам'ятаю. А це важливо?

- Для мене важливо.

- А я думав, що сенс в іншому, - сказав я. – Я завжди намагався зрозуміти, що відбувається з людьми, які живуть серед книг, в книгах, заради книг. І ще дуже важливо, що вони говорять про книги.

- Так, це правда, - посміхнувся бібліотекар. - Ми живемо заради книг. Це одне з найприємніших занять, у цьому безладному та жорстокому світі.

- Да, твоя првда. Ти не проти, якщо я піду, з дівчиною побалакаю.

- Іди, якщо не хочеш більше зі мною говорити.

Але замість того, щоб підійти до Юлі-Ани, я пішов у бік ченця, який сидів на протилежному кутку. Перед цим ченцем лежали нерівні стоси аркушів пергаменту: всі списані, перекреслені та поцятковані позначками. На краю столу лежав аркуш з малюнком. Здалеку малюнок було не розглянути, і я підійшов ближче. На аркуші була намальована стародавня карта землі. Карта мені була зрозуміла, тільки був незрозумілим материк Пан, – між Азією та Америкою, там, де зараз знаходилися японські острови. Якийсь час я стояв, розглядаючи малюнок.