*******

Повільно просуваючись вперед, я відчув поколювання по тілу, десь недалеко спрацьовував магічний захист. Кінець коридору закінчувався арочним дверним отвором. На ньому, на мій подив, не було павутиння.

Прослизнувши в отвір, я опинився в просторому приміщенні, з високою стелею та прохолодним повітрям. По периметру, знову ж таки, знаходилися ніші. Але тут вони були заповнені не скелетами, а золотими саркофагами, прикрашеними блискучим камінням. Я не став близько підходити до них, а роздивлявся здалеку. Я точно знав, що в одній з цих ніш знаходиться не золотий саркофаг, а Ковчег Завіту, але він мене не приваблював. Бо цей ящик, який вже давно втратив свою силу, мене не цікавив…

На протилежній стороні кімнати мій погляд вперся в дерев'яні двері, крізь щілини яких пробивалося слабке світло. Я наблизився до цих дверей, і вони зі скрипом відчинилися переді мною. Я спіткнувся на порозі, і плюхнувся обличчям в пилюку на підлозі. Двері зачинилися за мною, діючи зовсім самостійно. Лежачи на підлозі, ще деякий час, я спробував заспокоїти серце, що рвалося з грудей. Потім підвівся, підхопив смолоскип, і почав оглядати кімнату. Кімната була затишною та чистою. Попід стінами стояли шафи з книгами, між ними були дерев'яні столи. Книжкові полиці тяглися вздовж стін, але вони були порожні, якщо не брати до уваги кілька напівзотлілих пергаментів. У деяких місцях, на стінах, були прикріплені смолоскипи, які я підпалив, а свій, на якийсь час, пригасив. При яскравому світлі я помітив величезний стелаж, на якому стояли метрові книги, в потрісканій від часу шкірі. Тиснені літери, на шкірі, були на незрозумілому санскриті. Я не став їх торкатися…

Весь цей зал викликав стійке відчуття нереальності того, що відбувалося. Я був упевнений, що це не сон, але вже починав сумніватися в своєму здоровому глузді. Мені було зрозуміло, що тут було не звичайне чаклунство, а священна захисна магія. І ця магічна енергія пульсувала від круглого столу, вкритого скатертиною. Тепер я був не так наляканий, як заінтригований. Тому що скатертину, на столі, прикрашали вишиті геральдичні символи, а по краях вона була усіяна хитромудрими рунами.

Посеред скатертини красувався велетенський тризуб, на якому стояла величезна срібна чаша. Вона захопила мою увагу і не відпускала, притягуючи до себе. Я підійшов і схилився над нею, вивчаючи її. Чаша була порожня, і я вже знав, що робити. Я розв'язав рюкзак і поклав кристали-флешки на стіл, але потім, трохи подумавши, поклав їх у чашу. Сліпуче світло різко спалахнуло в кімнаті, і почало швидко пульсувати: то зникаючи, то з'являючись. Я відчував щось дивне, що неможливо було визначити, але від чого було важко дихати. І це щось натиснуло на мене, що я ледве впорався зі своїм тілом, яке затремтіло, наче в лихоманці. Під ногами щось загуркотіло, потім почувся скрегіт металу об каміння, потім зміїне шипіння змінилося криком птаха. В мене вже не було жодних сумнівів, що тут протидіяли дві різні магічні сили. Я відчував, як мої думки збиваються і мнуться від питань, на які відповідей не було. Я кинув прощальний погляд на чашу з кристалами, і почав відходити до дверей. Зі стіни я прихопив новий смолоскип, а свій увіткнув на його місце.

Вже за дверима я вирішив повертатися тим самим шляхом, яким прийшов сюди. Проходячи біля ніш, зі скелетами, я подумки попросив їх охороняти кристали, до повернення в цей світ принца Атлантиди, або мене...

Я обережно пішов коридором, тримаючи смолоскип на витягнутій руці, і намагаючись не спотикатися об каміння. За моїми розрахунками, я вже мав увійти до квадратної кімнати, з хрестами на стінах, яку проходив раніше. Але кімнати не було, а далі, по коридору, я побачив кістки, що валялися, вперемішку з іржавою зброєю та зотлілим одягом. Це був не той коридор, яким я прийшов, бо я потрапив до іншого місця.

Потягло затхлістю, змішаною із запахом пилу та висохлого м'яса. Я став чіплятися ногами за якісь металеві кубки, лопати, ланцюги та ще якийсь древній мотлох. Я опустив смолоскип, щоб підсвітити дорогу, і біля стіни побачив череп. Він був втричі більший за звичайний, людський. Судячи з розмірів, він належав гіганту, зростом метра три, не менше. Я сів навпочіпки перед ним: таке відкриття слід було обміркувати. Основа черепа мала гладкий зріз, начебто його шліфував майстер-ювелір. Чи може чимось дуже гострим йому знесли голову? Знесли не в цьому тунелі, бо він був для цього гіганта занадто низьким. Її сюди, швидше за все, просто підкинули.

Далі стіна коридору була прикрашена загадковою мозаїкою, яка непогано зберіглася. Мозаїчні картини, викладені з відполірованих камінчиків, зображували войовниць, з натягнутими луками в руках. Частина мозаїки обсипалася під тиском ґрунту, що зверху продавив кам'яну кладку. На підлозі, під цим місцем, лежала купа каміння та землі, що обсипалася. Вцілілі войовниці дивилися з мозаїки вниз, на застарілий і порожній коридор, наче були незадоволені його станом.

Трохи попереду, праворуч, валялися двері, які наче були зірвані з петель, потужним вибухом. Я увійшов в отвір, вирішивши піти цим шляхом. Пішов коридором дуже швидко, бо смолоскип вмить міг догоріти, а мій шлях, швидше за все, був хибним. Коридор звивався, часто петляв, змушуючи мене робити мітки на стінах. Я вже почав було лякатися своєї подальшої долі, але успіх, все-таки, посміхнувся мені. Згодом я ввійшов у квадратну кімнату, з хрестами на стінах. Тільки я вийшов не з лівого коридору кімнати, а з правого. З того, що знаходився поруч. Далі все було справою техніки, і кількох хвилин часу, половину з яких я простояв у роздумах. Тепер я вперше відчув себе вільним, - вільним від світу, що лежав переді мною, і від зобов'язань, даних принцу Атлантиди. До цієї хвилини моє життя було підпорядковане меті, зв'язаній з кристалами. І ось тепер справа зроблена: флешки знаходяться в безпеці, а попереду на мене чекав незвіданий світ старої Русі, який я давно мріяв побачити.