Розділ 4: 1 квітня 1240 року

Вранці, наступного дня, я сидів у своїй келії, занурений у тривожні думи. Після поганого сну я був стомлений і розбитий, мої думки дуже повільно народжувалися та дорослішали. Всю ніч я подумки повертався в світ Атлантиди, і було дивне відчуття, що це сталося не зі мною, а з якоюсь іншою людиною. І тут по спині пробіг холодок, шкіра вкрилася мурашками, і я здригнувся.

Наступної миті двері з гуркотом відчинилися, і на порозі з'явився сивий худий чоловік, який з нахабною посмішкою дивився на мене. Його можна було рахувати високим, якби він не сутулився. Його живі очі створювали оманливе уявлення про вік. Плащ чоловіка виглядав трохи пошарпаним та брудним, і під ним виднілася мішкувата куртка, з великими кишенями. Його густе біле волосся, висячі вуса та невиразне обличчя наводили на думку про старе дерево, що пережило суворі часи буревіїв та ураганів. Чоловік безцеремонно вказав на мене своєю трубкою, що димилася:

- Ти і є той незнайомець, про якого казав мені Никодим? - його блакитні очі вп'ялися в мене, з-під білих кущуватих брів.

Ще якийсь час я з цікавістю розглядав цього дядька, а особливо його очі.

- Якщо тут немає більш нікого, то я і є той незнайомець, - відповів я, підводячись з лави.

- Да, новини до мене доходять в останню чергу, - сказав сивий. - Мене зовуть Дмитро, я тисячний князя Михайла, його права рука.

- А я Алексус, лейтенант Срібного Легіону.

Цієї миті двері відчинилися, і в келію увійшла Юлі-Ана.

- Ось як? А це що за дівчина?

- Це Юлі-Ана, - відповів я за неї. - Одна з тих амазонок, які блукають світами, у пошуках щастя та задоволення.

- То вона з Переяслава, одна з тих войовничих монашок?

- Вона з Міста Семи Пагорбів, - відповів я, - це трохи далі.

Дмитро глянув на неї, а потім широко посміхнувся.

- До вашого волосся підійшла би біла троянда, але, на жаль, в мене її зараз немає.

- Дякую за комплімент, тисячний, - відповіла Юлі-Ана. - А може у вас є для мене хороший кінь? Замість троянди.

Дмитро посміхнувся у свої сиві вуса:

- Прогуляємося до Михайлівських стаєн, виберете собі любого.

- Так ви запросите надхмарну ціну, тисячний.

- Юлі-Ана, я що, схожий на вуличного торговця? - буркнув Дмитро, вибиваючи трубку, і постукуючи нею по долоні. - Я тисячний київського князя, а не рознощик обіцянок. Моє слово - закон.

Юлі-Ана підхопила тисяцького під руку, і вони вийшли з келії, наче наречені. А я вийшов слідом за ними, в пошуках свого щастя.

Митрополита я знайшов у соборі, перед іконами. Я тихо став поруч з ним, і ненадовго прикинувся зануреним у молитву. Через якийсь час я заговорив:

- Отче, - почав я, - хочу просити у вас пораду, мені потрібно прояснити одну ситуацію.

- Але для початку мені потрібно прояснити тобі тутешню ситуацію, - відповів Никодим, явно чимось роздратований. - В цій країні відбуваються ганебні речі. Війни між князями за владу, звинувачення братів у єресі, щоб захопити їхню землю. Яка гидота. Куди не плюнь, скрізь змови та інтриги. Це при тому, що хан Батий вже захоплює руські землі, і незабаром буде під Києвом.

Потім митрополит показав рукою на соборні скарби, розставлені вздовж стін.

- Мені ці багатства треба кудись сховати, поки війна не постукала в наші двері.

Потім, пройшовши повз золоті хрести та інше начиння, Никодим підвів мене до реліквій, які вважалися гордістю християнського світу.

- Дивись уважно, Алексусе, - промовив митрополит. - Ось це наконечник списа, який проткнув груди Спасителю!

Я не став перебивати Никодима, і нагадувати йому, що мені потрібна порада, за якою я прийшов. Через пошану до митрополита я промовчав, і почав розглядати скриньку, прикрашену золотом. Там на фіолетовій подушечці лежав трикутний шматочок заліза, злегка покритий іржею. В іншій скриньці, усіяній дорогоцінним камінням, знаходилася скалка святого смертного хреста. Поруч лежав один із цвяхів, і частка тернового вінця Ісуса. Ще була тріска від Віфлеємських ясел, шматки одягу його апостолів. Були там і інші речі, які не рахувалися реліквіями, але були величезною цінністю для історії. І судячи з почорнілого срібла, деякі скриньки були дуже древніми. Ще зі слів Никодима я зрозумів головну річ: все це було запорукою не лише величезної поваги до Києва, в усьому світі, а й солідного матеріального благополуччя самого митрополита.

- І все це ви хочете надійно заховати? - запитав я.

- Дуже хотілося б, - відповів Никодим.

- Можливо, я вам допоможу, але лише послуга за послугу, - сказав я. - Спочатку я прийшов до вас за порадою. Але ваша відповідь мені, скоріш за все, буде і відповіддю вам самим.

- Почекай, Алексусе, не поспішай, давай я тобі ще дещо покажу.

      Никодим здригнувся і провів рукою по обличчю, ніби бажаючи відігнати блудні думки. Потім осінився хресним знаменням, і тихо спитав:

- Ти бачив малюнок на колоні?

Митрополит кивком голови вказав мені напрям погляду. Я глянув на колону, і побачив розп'яття.