*******

На вулиці Юлі-Ана запитала:

- Куди підемо?

- Давай тут всередині ще трохи роздивимося, а потім вийдемо за ворота.

- Як скажеш, командире.

Ми неквапливо пішли по периметру, вздовж соборної стіни. І тут мене вразила не товщина стін, а купа прилеглих до собору будівель. На кожному кутку, на квадратному фундаменті, стояли закруглені вежі. Всі алеї були засаджені деревами. У лівому кутку, від центральних воріт, був висаджений сад, який приховував від очей дві будівлі, - лазню та лікарню, що примикала прямо до стіни. За бібліотекою я помітив могильні хрести. Праворуч були ще якісь будівлі, повернуті до собору глухою стіною, утворюючі закрите церковне подвір'я. Ці невеличкі будівлі тяглися ланцюгом: стайня, млин, олійниця, якісь комори та льохи. Я був необізнаний у мистецтві малярів, але одразу зрозумів, що собор був давніший за всі ці споруди. І, швидше за все, його було споруджено для інших цілей. А всі будівлі, навколо нього, будувалися набагато пізніше, але з таким наміром, щоб гармоніювати з тринадцятьма куполами собору.

Ми з Юлі-Аною вирішили навідатися до лікарні, за садом, якою завідував Порфирій, наш старий знайомий. Ще з порога я помітив перегінні апарати, скляні та глиняні прилади, які нагадали мені лабораторію алхіміка. На довгих лавах, вздовж стіни, стояло безліч баночок, мішечків та горщиків, з різними сумішами.

- Всі ці трави з вашого саду? - спитав я Порфирія, який вийшов з сусідньої кімнати.

- Та ні, - відповів він. - Тут багато трав рідкісних, які в наших краях не ростуть. Вже довгий час мені їх привозять ченці з інших країн, і я намагаюся змішувати рідкісні зілля з тими, що ростуть у нас. Ось дивіться, тут мелений голець, алоє з Індії, срібняк, трава буквиця та багато іншого.

Порфирій витяг з-під столу дубову лаву, став на неї, і з шафи дістав глиняний горщик, обтягнутий шкірою.

- А це специфічна мазь, - сказав він. – Приготовлена за класичним рецептом: борець, перстач, дика селера, паслін солодкий і гіркий, мак червоний, листя тополі, кров кажана та цикута. Рекомендований чорними магами жир нехрещеного немовляти я замінив олією. Не так клопітно, і довше зберігається. Ця мазь затягне будь-яку рану, але дає побічні ефекти.

- Вона небезпечна?

- У світі немає нічого безпечного, - відповів Порфирій. – Навіть ця витяжка снодійного маку. Вона добре вгамовує біль, присипляє. Сон же лікує та заспокоює. Але найголовніше: хто спить, той не грішить, і нікому не заважає. Але якщо багато прийняти, то можна і не прокинутися.

     - А це що? - я показав на камінь у кутку.

- Мені його привезли звідкись… та я вже й не пам'ятаю звідки. Він має якісь цілющі властивості, в яких я ще не розібрався. Ти такий вже десь бачив?

- Так, бачив.

Я вийняв з піхов свій метеоритний меч, і підніс його до каменю. Поблизу каменю меч смикнувся і приклеївся до нього, видавши легке металеве клацання.

- Це сильний магніт, - сказав я.

- І, швидше за все, він не з цієї планети, - додала Юлі-Ана.

- А на що він придатний? - запитав Порфирій.

- На багато що, - відповів я. - Потім якось розповім. І якщо ти не проти, то ми підемо. Хочеться оглянути Соборну площу.

- Як забажаєте, - відповів Порфирій, віддаляючись до сусідньої кімнати. - Пару баночок снодійного маку не бажаєте?

- Якось потім, - відповіла Юлі-Ана. - Зайдемо, коли безсоння замучить.

      Ще раз обійшовши двір по периметру, ми вийшли за ворота. Назустріч нам йшов натовп ченців, які сповільнили ходу, побачивши нас. Але ми одразу повернули ліворуч, і пішли вздовж стіни. Там, ближче до рогу, до стіни тулилися хліви. Біля них свинарі закінчували вимішувати кров, і вже накривали бочки кришками. Я помітив, що за хлівами соборна стіна різко знижувалася, але ми туди не пішли. Праворуч до хлівів примикали стайні, де конюхи заводили коней до ясел, а потім прив'язували їх.

      Ми пройшли вздовж будівель, за якими починався скотарний та пташиний двори. Там утворився закуток, в якому стояла кузня. Її працівники вже розкладали речі по місцях, гасили горни, збираючись до вечірньої служби. Вся стіна в кузні була обвішана сокирами, мечами, ножами та косами. Я підійшов ближче, і почав оглядати інструменти.

      - Обережно, хлопче, - промовив коваль. - Не туди руку сунеш, вмить без пальця залишишся. Це тобі не іграшки.

      Я зняв із стіни сокиру, і махнув нею в повітрі. Інструмент з легким свистом розсік повітря, підкоряючись зусиллю плеча. Відмінна робота.

      - Відмінний метал, баланс що треба, - сказав коваль. – Підібрати ручку до леза, це ціле мистецтво. Грізна та непереможна зброя.

      - Тільки необізнані романтики можуть вірити, що для воїна головне – це його зброя, - присадив я коваля. - Без гарних чобіт і набитого провіантом мішка за плечима, жодна армія не перемагає.

      Коваль щось сказав у відповідь, чого я не зрозумів, і тому відійшов убік.

      Біля столу якийсь чернець складав кольорове скло. Біля стіни, поряд з ним, стояли необроблені пластини різних кольорів, ще були складені в купу кольорові камінці, обточені у вигляді октаедрів та тетраедрів. Цей монах виявився вітражним майстром. Він розповів нам, що в задній половині кузні видувають скло, а тут його вже обробляють і обрамляють у свинцеві рамки. Хоча, пояснив він, вітражі в Софіївському соборі встановлені два століття тому, а його робота зводиться до лагодження того, що руйнується з часом. Він поскаржився, що не знає всіх секретів старого скла, тому не може підібрати колір. Особливо синій, який заломлюється в сонячних променях. «Куди нам тепер! - закінчив він свою розповідь. - Забулося знання наших предків, закінчилося століття велетнів». Я так і не зрозумів, яких велетнів він мав на увазі. Але я поставив ченцю своє запитання: