*******

- Ну, що скажете? - запитав він.

Його звучний і глибокий голос віддавав серйозністю та шляхетністю. Але, швидше за все, причиною було ехо, відбите від склепіння.

- А що ви хочете почути? - запитала Юлі-Ана.

А я, весь цей час, мовчки стояв, намагаючись зрозуміти всю цю картину. Старий повільно підвівся з колін, і почав запалювати свічки. Ми спостерігали за ним, стоячи біля дверей. Старий був висохлим та зморшкуватим, наче старий пергамент, але все ще мав владу над своїм тілом. Було в його манері рухатися щось непідвладне часу, ніби він давним-давно уклав якийсь договір з Богами. Коли він запалив з десяток свічок, стало набагато світліше та веселіше. І тепер я міг ретельніше розглянути цього жреця.

Він міг запам'ятатися навіть самій розсіяній людині. Ростом він був вищим за середній, і здавався ще вищим, через свою худорлявість. Погляд гострий та проникливий, а тонкий гачкуватий ніс надавав обличчю настороженості. Підборіддя показувало сильну волю, хоча продовгувате обличчя могло говорити про сором'язливість і непевність в собі. Хоча вже потім, пізніше, я переконався, що це була не нерішучість, а проста цікавість. Ще я звернув увагу на шматки жовтуватого волосся, що стирчало у нього з вух, і густі світлі брови. Я дав би йому років п'ятдесят, хоча йому могло бути й сімдесят, і навіть сто. Одягнений він був у сіро-жовту тогу, з широкими рукавами, яка в темряві здалася мені чорною. Тога, знизу і доверху, була всіяна вишивкою, але її вицвілі візерунки неможливо було розрізнити. Він рухався з юнацькою спритністю, і його бадьорість вражала.

- Хто ви, звідки прибули? - запитав старий.

- Хто ми, ти не зрозумієш, - відповів я. – І звідки прибули - тим більше. А те, як ми опинилися саме тут, ми самі до кінця не розуміємо. Як сказав один поет:

«Не знаю сам, як потрапив я сюди

І коли я збився з правильного шляху

Примарний сон обплутав мене обманом».

- Я хочу знати, хто ви такі, і звідки прийшли? - повторив старий, сідаючи на лаву біля стіни. - А то в наш занедбаний куточок світу доходять сумні звістки, здатні зруйнувати наше спокійне життя, яким ми насолоджувалися довгі роки.

- Ми опинилися тут проти своєї волі, - сказав я, - тому що не змогли вплинути на події, що трапилися в одному з дуже далеких світів. Але спочатку я хотів би дізнатися, хто ви такий, що це за місто, і який зараз час. І як я маю називати вас? Отче? Братом?

- Називай як хочеш, - відповів старий. - Хоч братом, мені байдуже.

- Нам не до сміху, - сказав я. - Дайте відповідь, по суті.

     - Добре, я відповім, - сказав старий. - Я Никодим, настоятель Софіївського собору, і митрополит Київської Русі. Це місто Київ, і недавно почався 6748 рік від створення світу. Русь палає у вогні, вона захоплюється ордою хана Батия. Звір прийшов до нашої хати, і скоро з'явиться під нашими стінами. Ось так, стисло. А ти хто такий? Я хотів би знати, яким іменем тебе називати.

- Не питай Хранителя про ім'я його, бо воно таємниця, - відповів я, посміхнувшись. - Мене Алексусом зовуть, а дівчину Юлі-Аною.

- А розкажи-но, Хранителю, свою історію, - з хитринкою промовив Никодим. - Тільки не бреши.

Коли я коротко розповів йому нашу історію, що трапилася в Атлантиді, митрополит глянув на мене підозріло і сказав:

- Твоя Атлантида, це казки для дітей. Але ти розповів так, наче…

- Наче це справжня історія, - продовжив я. - Але звідки тобі знати, Никодим, де справжня історія, а де ні? Минуле доходить до нас, розфарбоване та спотворене нашими знаннями, забобонами, і навіть фізичним станом літописця, який записав це для майбутніх поколінь. Істину можна спотворити за одне покоління, брехливими свідченнями. Ці свідчення стають історією, хоча вони хибні. Історія записується людиною, і спотворена її вигадками та фантазіями. Як ти можеш знати, що правдиве, а що вигадане? В легендах та міфах багато правди, а в історії багато брехні. Я знаю це, тому що бачив Атлантиду на власні очі. Моя розповідь здається позбавленою здорового глузду, але це – правда.

Я подивився на Никодима. Він стояв і розгойдувався на п’ятках, наче накладаючи мої слова на свою віру.

- І як це можна застосувати до нашої реальності? - запитав він.

Я полегшено засміявся.

- Терпіння, митрополите, я все поясню, але пізніше.

     - Домовились, сідай на лаву, – сказав митрополит. - Тільки прибери це кудись, бо в мене тут безлад.

Я відсунув книги та ганчірки з корінням, і сів на край лави. Юлі-Ана продовжувала стояти.

Никодим уважно подивився на дівчину.

«Владолюбна, - подумав він. - Скритна, обережна та розумна. Але до чого ж владолюбна та рішуча. Піде до кінця, навіть якщо в кінці буде її смерть. Гідний для когось буде противник».

Никодим впіймав себе на думці, що відволікся від основного суб'єкта, і тому звернувся до Алексуса:

- Ти можеш бути людиною, появу якої пророкували на Русі, - сказав він, і вичікувально глянув на мене. - Ти знаєш про що мова? Ми довго чекали, але нікого не було. Я думаю, що тобі дано врятувати Русь.

- А ваше місто ніколи не називали Містом Семи Пагорбів? - запитав я, озирнувшись. - Ну, може чимось схожим?