*******

- І не важливо, яким буде той кінець? - запитала Юлі-Ана, подивившись мені в очі. І в її погляді була любов та ненависть, і ще жіноча ніжність, з болем навпіл.

- Ти, подруга, говориш зараз як принц Атлантиди, - відповів я. - Не забувай, що я Хранитель, і мені ставилося завдання на небесах, яке я маю виконати.

- Ти припускаєш, що ми можемо загинути?

- Ми обоє загинемо, тут без варіантів, - відповів я. - Але для кожного буде свій час.

Потім я підійшов до Юлі-Ани, нахилився і поцілував її в щоку, відчувши смак її сліз.

- Ми ще не бачили тут людей, - тихо промовила Юлі-Ана.

- Вони скоро з'являться, - відповів я. - Тільки не витягуй свій меч, це зараз ні до чого. І забудь про цей мішок з кристалами.

- А у твоєму мішку поїсти не знайдеться? Я страшенно їсти хочу.

- Тихо, сюди хтось іде, - я смикнув Юлі-Ану за рукав, і присів за кущем, навпочіпки.

Біля стіни заблищало світло, і незабаром з'явилися ченці, зі смолоскипами. Попереду йшов чоловік у чорному одязі. Судячи з його чорної сутани, з широким каптуром, що приховував обличчя, він міг бути як ченцем, так і якимось чаклуном. При світлі смолоскипа я помітив тільки його тонкі губи, розтягнуті в моторошній посмішці. І ще я помітив на його чоботях жовті блискучі пряжки, схожі на золоті. Ця компанія перебувала в якомусь гарячкуватому збудженні, що навіть нас не помітила. Вони пройшли біля самої стіни, і зникли за дверима якогось сараю.

- Пішли, подивимося на цей храм з куполами, - сказала Юлі-Ана, направляючись у бік культової будівлі. - Давно я з жрецями не спілкувалася.

Коли ми підійшли до собору, Юлі-Ана завмерла на місці, притискаючи праву руку до грудей. Вона навіть не усвідомлювала пафосну театральність своєї пози. А я побачив, що цієї миті в ній перемішалося тремтяче збудження з відчуттям ненависті, до власної долі.

Я уважно розглядав, у місячному сяйві, собор з безліччю шпилів, витончених контрфорсів і величезних вікон, з барвистими вітражами. Ці вітражні вікна, прикрашені фантастичними фігурами, надавали будівлі благочестиву урочистість. Сірий камінь, з якого було складено собор, не представляв нічого особливого. Але саме місце мало якусь особливу енергетичну силу.

- Фальшива маска Бога, - промовила Юлі-Ана.

- А може це його істинне обличчя? - уточнив я.

- Маска фальшивого Бога, - повторила Юлі-Ана. – Цей храм побудований тими, хто хотів піднятися вище за інших. Вони переконали себе, що Бог діє через них, і вони потрапили в капкан обману.

- Ти збираєшся мені лекцію прочитати, про фальшивих Богів? – тихо спитав я. - Можеш почати з космогонії та пророцтва. Ти знаєш ім'я Бога, який керує зараз цим світом?

- Не знаю. А ти знаєш?

- Ефірійного Бога зовуть «Ліка», і він керує цим земним циклом, протяжністю три тисячі чотириста років. Бог Ліка курує Бога, рангом нижче за себе, який зараз опікується Землею. А цим містом керує Лорд Михаїл, якого люди називають архангелом Михаїлом.

- Припустимо, що так, але я все одно ненавиджу все це, - тихо промовила Юлі-Ана. - Абсолютно все. Цей наш благородний експеримент продовжується вже сто тисяч років, а ми так і не отримали відповіді на свої питання.

- Ми повинні бути терплячими, - відповів я, - і тоді нам посміхнеться доля. Ми ж Хранителі, а вони завжди домагаються своїх цілей, чи не так? Ну майже завжди. Пішли, поспілкуємося з жрецями.

Ми обійшли собор, і зупинилися біля дверей. Вони були відчинені, і ми увійшли всередину. Вже за дверима з'явилося відчуття, що нас тут чекають. В соборі було темно, і лише вогонь кількох свічок, та місячне світло крізь вітражні вікна, трохи освітлювали внутрішній зал. Два ряди колон, покритих яскравими малюнками, підтримували купол. У порожній пресвітерії пахло димом від кадила, а зі стін на нас дивилися святі отці. На східній стіні був зображений величезний круглий стіл і дванадцять лицарів, що сиділи за ним, у сріблястих плащах з каптурами. На столі, перед ними, стояло дванадцять чаш, посеред столу – тринадцята. На вівтарі я помітив скриньку з святими дарами, і лампадку. Ще біля східної стіни, поруч із дерев'яними дверима, стояла гранітна плита, на якій був наступний напис: «Ярослав, син Володимира, 1054 року по літочисленню християн. Хай буде з ним благословення Отця». Поруч, на двох дубових колодах, стояв кам'яний саркофаг. Під ним проходила пара товстих мотузок. Я дивився на саркофаг і згадував. Я повільно згадував роки свого життя в Місті Семи Пагорбів, у тому прототипному світі земного людства. І там я вже бачив цей собор, і все це начиння всередині нього…

Я подивився на Юлі-Ану, а потім на дерев'яні двері. Підійшов і штовхнув їх. Ми увійшли до ризниці, і в ніс вдарив запах ладану. Місячне світло проникало зверху, крізь вузькі вікна, трохи освітлюючи приміщення. Але, все-таки, тут було темно, незважаючи на вогонь свічок, які освітлювали лише один вівтар, скриньку для святих дарів та хрест. І тут я помітив, що в кутку, на колінах, стояв чоловік. Його чорна сутана майже зливалася з напівтемрявою, що панувала тут, і мені було видно лише блідий овал його обличчя. І воно, немов відокремлене від тіла, світилося в темряві. Він глянув на мене якось дивно, потім перевів погляд на Юлі-Ану. Я фізично відчував тяжкість цього погляду, бачив підозру в його очах.