*******

Я глянув вниз, на площу перед собою, і мені здалося, що там вибухають яскраві спалахи. Це ніби зірки падали на площу, і згоряли там у смугах молочного туману, як у чорній дірі. Це було схоже на край Всесвіту, на край життя, на кінець часів. Я потряс головою, щоб прояснити думки та розігнати туман. Але не той туман, що був внизу, а той, що застеляв мою свідомість.

Мандала, над моєю головою, перестала обертатися, зайнявши інше положення. Цікаво, але саме цієї миті в мене виникло гостре бажання позбутися кристалів-флешок, які були в мене в рюкзаку, за спиною, і обпалювали все тіло. Вони були тією самою річчю, через яку загинула Велика Атлантида. Хоча, чому камені винні в людській дурості?

І тут я відчув холодний дотик, наче хтось кликав мене. Однак відчуття було неясне і туманне, і в мене не було часу та бажання розумітися на цьому. Я подивився на куполи храму за спиною, що блищали сусальним золотом, потім подивився на площу попереду. Потім перевів погляд знову на куполи, і порахував їх. Куполів було тринадцять, а площа була Соборна. Тапер я згадав: це було те саме місце, де знамення та пророцтва бродили площею, між двома соборами, - Софіївським та Михайлівським. Я згадав ту божественну картину з далекого майбутнього, той час, коли я, з цього самого місця, телепортувався до Атлантиди. Так, я попав тепер туди, звідки вийшов. Я весь час боявся повернутися в цей світ, бо тутешні пророцтва оманливі та заплутані, і від цього було легко втратити голову. І, все-таки, я повернувся сюди, бо уклав угоду з Володарями Карми. І повернення до цього міста було частиною нашої угоди. Де вхід – там і вихід.

Знайомі образи, звуки та запахи рідного міста пробудили безліч спогадів, і з головою поглинули мене, занурюючи в забуті часи. Але треба було спускатися.   Вже внизу я все розповів Юлі-Ані, про побачене. Потім ми довго сиділи мовчки. Юлі-Ана дивилася кудись в небеса, на зірки, що нависали над нами. Її обличчя, в цю мить, було абсолютно безпристрасним. Ще в Атлантиді я навчився поважати її мовчання.

Потім вона різко обернулася, і подивилася мені в очі.

- Я давно підозрювала щось подібне, - тихо проговорила вона. - Мені завжди здавалося, що ми цей світ створили самі, зробивши його основою нашого буття. Що хотіли - те й отримали.

- Схоже, що так, - відповів я. - Ми втілили чужий задум, і вляпалися в своє же лайно.

Юлі-Ана подивилася на мене серйозно, а потім пирхнула від сміху.

Я з посмішкою подивився на неї, але потім вже серйозно сказав:

- А ти знаєш, що до Атлантиди я потрапив саме з цього місця. Тільки час тоді був інший. Це те місто, де я вже будував своє життя.

- А що тоді було на цьому місці? - запитала Юлі-Ана.

- Цей же собор, ця сама площа перед ним. Тільки в соборі тоді знаходився Ковчег Атлантиди. Точніше, його копія… ну, майже копія… Коротше, в соборі тоді стояв Ковчег Космон, - переносний оракул Богів.

- Це те, що було у Великій Піраміді Атлантиди?

- Так, щось схоже.

- Але як Ковчег Космон опинився тут?

- Бачиш рюкзак біля моїх ніг. В ньому знаходяться кристали-флешки, які передав мені Валіус, перед потопом. Я їх тут сховаю. А через багато століть принц Атлантиди прийде сюди, як Хранитель, і забере їх. В цьому соборі він поставить Ковчег Космон.

Юлі-Ана кивнула головою, хоча, як я зрозумів, вона нічого не зрозуміла. А я насилу втримався, щоб не набалакати зайвого. Я просто скоротив і прикрасив свою розповідь. Цей час не здавався мені придатним для переказу свого майбутнього життя, яке явно накладалося на життя Юлі-Ани. Та й сам я вже заплутався в цій проблемі, і з усім, що з нею було зв'язане.

Юлі-Ана сиділа напружена, схрестивши пальці рук. Потім промовила:

- Мені щойно спала на думку одна ідея. Як ми можемо зв'язатися з Шаваофом?

- Ніяк, він сам зв'яжеться з нами, якщо захоче, - відповів я, але потім щось згадав. - Стривай, який захоче? Ми перемістилися на десятки тисяч років вперед, ми адресу поміняли, який Шаваоф? Забудь про Атлантиду, в нас тут інша місія.

- Добре, вже забула. Але чомусь я завжди опиняюся зовсім не там, де мені хочеться. Алексусе, тут чогось не вистачає.

- Чогось бракує? Ти про що?

- А де наші єдинороги? На яких ми в'їхали до порталу, перед потопом?

- Пасуться десь поблизу. Не хвилюйся, вони з'являться в потрібний час, і в потрібному місці.

Юлі-Ана пильно подивилася на мене, і промовила:

- Не люблю я ці телепортації світами, і це мені вже порядком набридло. Вчора я мріяла про спасіння планети, сьогодні про спасіння людства. А в результаті довелося зіставляти свої сили з намірами, і рятувати свою дупу. Знову якась схема Богів. І де наше місце в цій схемі?

- Ти не так ставиш питання, - заперечив я. – Як нам живими вибратися з цієї схеми? Ось питання.

- Ну, припустимо, що ми вибралися із цієї схеми, - відповіла Юлі-Ана. - А далі куди направимося?

- Додому.

- А, ну да. Тільки де цей дім, в якій стороні?

- Ми затримаємось тут ненадовго, - відповів я. - Зробимо свою справу, і рушимо далі.