ЕПІЛОГ

      Верхнє місто, Гора, протрималося зовсім недовго. На шостий день першого місяця зими орда пішла на приступ, і дружинники випустили весь запас стріл. Вони били ординців стрілами по ногах, бо ворог став обачнішим, і тримав щити біля голів. Опричники випустили хмару непотрібних стріл, і незабаром драбини знову загуркотіли об фортечну стіну.

      Дружинники вже були за межею втоми. Вони рухалися, немов зомбі, - мечі затупилися, руки заніміли. Але все ще трималися, спостерігаючи за монголами, що дерлися на стіну, і яких вони вже машинально скидали вниз.

      Старий сотник, з голубим ореолом, обрушив свою сокиру на шолом, що виник перед ним. Сокира застрягла в черепі, і ординець, що падав, потягнув зброю вниз за собою. Наступного він просто зіштовхнув руками зі стіни. Потім кинувся вправо, де оборона могла прорватися. До нього приспіли кілька ополченців, і загроза минула. Троє ординців прорвалися зліва, - вони перекинулися через стіну, зістрибнули донизу і побігли відчиняти ворота. Перший упав зі стрілою в спині, другому стріла влучила в голову. Третьому дорогу перегородив юний опричник, з мечем в руці. Монгол зустрів його посмішкою, але юнак з вражаючою швидкістю відбив його удар, і той, втративши рівновагу, впав. Наступної миті ординець відкотився вбік, схопився і знову кинувся на опричника. Стріла, пущена старим сотником, встромилася йому в стегно. Він скрикнув і обернувся, що було помилкою. Юний опричник встромив йому меч в спину.

      Тисяцький Дмитр бився поруч із наймолодшими ополченцями, кидаючись туди, де найнебезпечніше. А орда, відчувши близькість перемоги, стала битися з подвоєною силою. Знову і знову вони приставляли драбини до стіни, і дедалі більше їх підіймалося нагору. І амазонок поруч не було, не було вже поруч із дружинниками переяславських войовниць.

      Якоїсь миті на тисяцького накотила хвиля холодної люті. Да, він від самого початку знав, що орду перемогти неможливо, але що з того? Нехай він мало досяг у цьому житті, але поразок не терпів ніколи! Тепер, перед смертю, у нього забирали і цю слабку втіху. Дмитро відбив черговий удар, і увігнав під ворожий шолом свій меч. Монгол впав, упустивши криву шаблю. Тисяцький підхопив його шаблю в ліву руку і кинувся в гущу бою, орудуючи одночасно мечем і шаблею. Кров сочилася в нього з безлічі дрібних ран, але сили його не вичерпувалися.

      Внизу, біля стіни, здійнявся рев. Дмитро не міг обернутися, але він побачив здивований переляк в очах ординця, з яким бився. Праворуч від нього раптово з'явилися жінки з вилами, і воєвода зрозумів, що на підмогу прибули жінки Києва. Вони погано володіли зброєю, але люто кидалися вперед, щосили розмахуючи сокирами, вилами і мечами, відтісняючи ординців одним лише своїм виглядом.

      І ось вже останнього монгола скинули з стіни, і лучники обсипали відступаючих градом принесених стріл. Так вийшло, що вони дивом відбили цю атаку.

      - Приберіть мертвих з стіни! - з останніх сил прокричав Дмитро.

      Але на його наказ ніхто не відреагував, бо всякий рух зупинився. Дружинники обіймали жінок і дочок, матерів і сестер. Багато жінок опускалися на коліна поруч з убитими чоловіками, не приховуючи своїх сліз.

      - Не час для почуттів! - крикнув Дмитро, підійшовши до однієї з тих, яка плакала.

      Жінка піднялася з колін, випросталася і подивилася воєводі в очі.

      - Для почуттів завжди є час, це робить нас людьми, і відрізняє від орди.

      Вже потім, у літописі, було зазначено, що три години тривала битва вранці того дня, шостого дня першого місяця зими. Але ординці так і не взяли стіну. Дмитро ледь стримував радість, і незважаючи на втому, він відчував перевагу в цьому бою. Було помітно, що монголи життям вже ризикували неохоче, а дружинники ж билися з оновленою впевненістю. П'янке вино перемоги вирувало в жилах тисяцького, він сміявся і жартував, посилаючи прокльони в бік хана Батия. Але перед самим полуднем з-за печерського пагорба з'явилися нові тисячі ординців, і сміх зник. На приступ Гори пішов свіжий десятитисячний тумен Мунке...            

      Надвечір шостого дня бронзовий таран проломив Золоті ворота, і монголи, наче розлючений бджолиний рій, кинулися в пролом, орудуючи шаблями і тесаками. Дмитро чекав їх, зі своєю останньою сотнею важких латників і легких лучників, розташувавшись напівкільцем, біля воріт. Коли ворота повністю розвалилися, і орда хлинула в отвір, лучники пустили в ціль свої останні стріли. Перші ряди монгол впали, але інші, прикриваючись щитами, рвонули вперед, і тисяцький, зі своїми дружинниками, кинувся в рукопашний бій.

       Дві сили зійшлися щит до щита, і ординці ненадовго навіть позадкували назад. Але їх було значно більше, і стали вони тіснити дружину до стін Софії Київської. Уже біля соборної стіни, утворивши коло, дружинники встали намертво, зі скам'янілими обличчями. Монголи оточили їх з усіх боків, насміхаючись над ними.

      - Кидайте зброю, здавайтеся! - крикнув воєводі монгольський сотник. - Все скінчено! 

      Дмитро оглянув своїх воїнів, їх залишилося менше тридцяти. Потім крикнув:

      - Хто-небудь бажає здатися?

      - Цим собакоїдам? - відгукнувся хтось. - Ні!

      Київський воєвода жестом послав свою дружину вперед. За мить він встромив свій меч у груди першого ординця, висмикнув і відбив боковий удар. І це було все... Спис пробив його кольчугу, крива шабля зачепила обличчя, і він упав. У падінні тисяцький встиг ще вдарити знизу-вгору, і почути крик. Але монголи вже стовпилися навколо воєводи, тикаючи в нього списами.