***

      Я швидко забіг у свою келію, і незабаром вже був за соборними воротами.         Весь Легіон, близько ста амазонок, стояли на Соборній площі, біля своїх коней. Мені одразу ж підвели коня. Осторонь юрмилися містяни, які планували слідом за амазонками покинути місто, щоб потім через Вишеград пробратися на північ, до боліт.

      Нікатея застрибнула на свого жеребця і дала сигнал, позначивши голову колони. Я спостерігав за амазонками, які мовчки застрибували на коней, - і не міг не визнати, що вони проробляли це віртуозно, незважаючи на сильну втому. Кожна з них розправила свій хутряний плащ так само, як Нікатея. Я ще раз подивився на принцесу. Навіть здалеку було видно, як блищать її очі, а на губах грає глузлива посмішка. Мені здалося, що принцеса Нікатея насміхалася над цим світом...

      Перед початком прориву належало щось сказати амазонкам, але я бачив, що Нікатея була не в дусі щось говорити. Я під'їхав до неї і підняв руку, щоб усі звернули на мене увагу.

      - Якщо хочете вижити, - крикнув я, - то робіть те, що я скажу, і тоді, коли скажу! Місто оточене з усіх боків, але ми повинні вирватися з нього! Ви переконалися, що орда – це відчайдушні воїни, тому будьте обережні! Будемо сподіватися, що наш похід на Уропу не закінчиться на самому початку!

      Нікатея підняла руку, і Легіон Білих Дам рушив до північних воріт Києва. Заскрипіли сідла, задзвеніли вуздечки, застукали копита по мерзлій землі. Я обернувся, і востаннє подивився на Софіївський собор. Ніхто з присутніх на площі не міг бачити те, як його почав огортати легкий магічний туман. Софія повільно перетворювалася на туманний острів багатовимірного простору.  

      Незабаром ми вже під'їжджали до Лядських воріт, через які збиралися вирватися з міста. Вже здалеку було видно, що біля воріт утворилася загальна тиснява та мішанина. Містяни, що панікували, намагалися самостійно відчинити браму й вирватися за місто, але їх стримували й тіснили назад декілька князівських дружинників. Але нові містяни все прибували й прибували, дорогу їм перегороджували дружинники, і біля воріт сум'яття і плутанина збільшувалися щомиті. Кругом була паніка і крики, які вщухли з появою колони амазонок.

      Коли дружинники відкрили перед Легіоном Лядські ворота, то першими з воріт, на промерзлу грудневу землю, виїхала важка кіннота амазонок. Їхні панцири тьмяно поблискували під темно-сірим небом. До воріт вони їхали по чотири в ряд, а за воротами розділилися, і парами роз'їхалися по обидва боки від дороги. Копита гулко стукали по мерзлій землі, коли Легіон виїжджав за ворота. Слідом за амазонками вийшла легкоозброєна князівська дружина. Свій стрункий марш вони супроводжували ритмічними ударами мечів об щити. Піхотинці не стали розділяться на частини, а розосередилися вздовж дороги, створюючи коридор для потоку містян.

      Якоїсь миті амазонки підняли свої луки і почали випускати стрілу за стрілою в бік монгол, що гарцювали вдалині. Політ стріл супроводжувався сріблястими шлейфами, немов феєрверками. Ординці тікали з лінії вогню, але багато хто падав, вражений стрілами войовниць. Свистячі стріли з глухим звуком встромлялися то в дерев'яні щити, то в чиїсь тіла. Навкруги було чути крики і стогони. Дружинники пішли в атаку, розмахуючи сокирами і мечами, прокладаючи дорогу містянам. Далеко від дороги все змішалося в купу, а по самій дорозі розтягнувся обоз зі старими та дітьми, які поспішали проскочити крізь розірване кільце монгольської армії.

      Наступний бій був коротким і кривавим. Монгольська кіннота, числом близько двох сотень, що ховалася в лісі за містом, раптово атакувала Легіон амазонок. Вони, мабуть, розраховували на те, що захоплені зненацька амазонки не чинитимуть опору. Орда атакувала з височини, і вся перевага була на їхньому боці. Але всі амазонки, за наказом Нікатеї, спокійно розвернули коней і підняли луки. Від першого залпу почали валитися і люди, і коні. Монголам, що скакали другими, довелося розвернутися, щоб не розтоптати перших. Їхня атака захлинулася. Нікатея віддала уривчастий наказ, і Руслана протрубила сигнал до атаки. Легіон розвернувся в лінію, войовниці взяли списи напоготові й помчали вперед. Це було гарне видовище. Амазонки в срібних шоломах і накидках, що тріпотіли на вітру, мчали на орду, розриваючи снігову пелену списами, прикрашеними кінськими хвостами. Амазонки і монголи врізалися один в одного, все змішалося, кругом запанував хаос. Хаос і смерть...

      Короткі криві шаблі ординців програвали довгим списам амазонок. Древки списів у руках войовниць здригалися від ударів об обладунки, і пронизували монгол наскрізь. Древка тріщали й ламалися, але жоден удар не пройшов повз ціль. Повітря здригалося, немов від удару молота. 

      На мій превеликий подив, мій кінь, який раніше лякався власної тіні і плащів амазонок, що майоріли, у цьому бою страху не знав, і виконував всі мої команди. Я почав пробиватися до монгольського командира на білосніжному коні, навіть встиг уклонитися від шаблі його нукера, якому перерубав променеву кістку. Той упустив шаблю, але я вже проскакав повз нього. Їхній командир зробив слабкий випад списом у мій бік, але я відбив його мечем. Наступної миті наші коні збилися, і я обрушив свій меч на блискучий шолом монгола. Той похитнувся, і тут же отримав ще два удари. Після третього удару, який розсік йому шию, ординець вилетів із сідла. Його білий кінь поскакав геть. Я кинувся за ним, бажаючи зловити білосніжного красеня, але метушня не дозволяла це зробити. Та й копита мого коня ковзали по замерзлому полю.

      Я натягнув поводи, присікаючи свого жеребця, і ледве не проґавив одну мерзенну сутність, що скакала на чолі невеликого монгольського загону. Ця сутність скакала просто на мене. Його золотий гостроверхий шолом викликав огиду, а енергія, яка виходила від нього, вселяла жах. Це було якесь породження пекла, якась тварюка потойбічного світу, що вирвалася на волю. Я вже не сумнівався, що настав мій час битися з демоном. Хтось із амазонок, поруч, вигукнув моє ім'я, попереджаючи про небезпеку.