***

В цю мить я згадав численні пригоди, пережиті разом із Юлі-Аною, - часто виснажливі, але завжди захопливі. І не можна було позбутися туги, викликаної цією втратою. І я відчув, як ці спогади викликали на моєму обличчі гірку, але люблячу посмішку.

      А потім, шиплячи і плюючись вогняними іскрами, в мені запалав вогонь ображеного самолюбства. Цей вогонь випалював душу, залишаючи одне тільки попелище. Я не боявся смерті, і не корчився від страху, просто мені було прикро.

      Я розвернувся і підійшов до мертвої Юлі-Ани. Вона, здавалося, мирно спала. Вона не прокинулася, коли я взяв її на руки, і спустився з нею вниз, крижаними сходами. Внизу, біля стіни, вже стояла стара чаклунка Брона. Вона наче вже давно чекала на мене. Чи на мою ношу?

      - Залиш її тіло мені, я подбаю про нього, - сказала стара відьма. - Кожен із вас тримає в руках шматочок гобелену часу. З моменту загибелі Атлантиди ще нікому не вдалося скласти його. Зроби це, Алексусе.

      - Ти же знаєш, що мені подобається цей процес понад усе на світі, - відповів я Броні. - Але зараз гобелен часу мене не цікавить... і на його візерунки мені наплювати...      

      Брона нічого мені не відповіла, а тільки махнула рукою. На її сигнал підбігли дві амазонки, підхопили тіло Юлі-Ани і понесли його в бік Софіївського собору.

      І через якийсь час нам все-таки вдалося відкинути орду від стіни. Їм протрубили команду відступу, і вони відійшли назад. Цього разу орда відійшла на рівнину, за першу фортечну стіну. Основна частина дружинників спустилася зі стіни. Всі були так замучені, що нікому не хотілося радіти цій перемозі. Сотники порахували тих, хто залишився, і виявилося, що в строю залишилося менше ніж півтисячі воїнів.

      Я залишився стояти на фортечній стіні, і вдивлявся у випалене Нижнє місто перед собою. Зараз звідти долинали лише голоси птахів. Крім птахів, там у живих більше нікого не було. Орда відійшла до своїх стоянок, щоб перегрупуватися і завдати нового удару. А внизу, над полем, засіяним смертю, кружляло вороння – воно хрипко каркало і довбало вже мертві очі. Періодично ворони стрілою спрямовувалися до розкішного бенкету, що розкинувся внизу, щоб потім нагодувати тілами полеглих воїнів своїх голодних пташенят. Згодом могильні черв'яки та вороння приберуть тут усе, а сніг і вітер довершать їхню роботу. Так закінчується всяка війна, - могильними черв'яками, вороням і купою черепів. І чи побачать нащадки в цих черепах обличчя? Хто згадає, як блищали ті очі, які покльовувало вороння? Час поховає останки, і ніхто ніколи не впізнає їх, - крім їхніх ангелів-охоронців. Ашари піднімуть їхні душі асафам, і останні помістять їх у небесні лікарні, для відновлення. А ті, кого не піднімуть, стануть хаотичними духами, і століттями блукатимуть землею, отруюючи життя людям. Але хто з смертних у майбутньому згадає імена загиблих тут, під київськими стінами? Що виправдає їхню смерть? А чого домігся Батий, запаливши вогонь війни, і поклавши тут тисячі своїх одноплемінників? А русичі, які загасили пожежу цієї війни своєю кров'ю і сльозами? Але з часом земля вбере пролиту кров, висохнуть сльози, зітреться пам'ять, і чергова війна спалахне з новою силою. Тому що люди забудуть жах цієї війни, а обличчя мертвих не нагадають їм про ціну.

      Над Нижнім містом лунає вороняче каркання, як пересторога майбутньому. Моє серце стиснулося від болю...

      До стіни підійшов Никодим з Хранителями, з Круга Дванадцяти. Я спустився до них.

      - Що далі будемо робити, Хранителі? - запитав я їх. - Що думаєте про це?

      - Нехай завтрашній день сам думає про себе, - за всіх відповів Никодим. - Наша найближча мета - допомогти амазонкам. А до подальших подій, я думаю, ніхто з нас не доживе, ми всі залишимо цей світ.

      - Але який сенс у нашій смерті? Та взагалі, який сенс у будь-якій смерті? - запитав я його. - Якби наша смерть принесла хоч якесь благо цьому світу... а так вона втрачає будь-який сенс...

      - Але завжди існує надія, - сказав Никодим. - Але про це ми поговоримо завтра, коли настане час прощання.

      - Прощання? Яке прощання? - перепитав я.

      - Місія Круга Дванадцяти наближається до завершення, в Києві. Ти знаєш, що я є наставником київської групи. Але я маю померти тут, у Софії, а Круг Дванадцяти має жити. У своїх видіннях я бачив, що назріває нова загроза, і в майбутньому ми знову будемо потрібні русичам. Ми вчинимо так само, як чинили тисячоліттями раніше: я залишуся тут, а ти Алексус візьмеш на себе роль ватажка Хранителів. Ти знаєш, що робити.

      - Я не можу, - відповів я. - Це звучить смішно, але я Ефірієць-одинак, я завжди дію самостійно.

      - Це так, але ти обраний, - промовив митрополит. - Мені здається, що Отець завжди змушує нас іти проти власної волі. І я не знаю - чому? Але він знає. Я вже старий, і не годжуся у вожді. За своє життя я достатньо відчув на собі волю Богів, і змирився зі своєю долею. Хай буде все з волі Джеховіха, нашого Творця. Я благословляю тебе, Алексусе. Наш Отець благословляє тебе.

      Зі сльозами на очах, і великою печаллю, Никодим обійняв мене, і кожного з Хранителів. Потім розвернувся і хиткою ходою побрів у Софію, до себе в келію. Хранителі мовчки пішли за ним.

       Я був змучений. Пил змішався на моєму обличчі з кров'ю і потом. Я настільки втомився, що ледве піднявся на стіну, і в цілковитій знемозі сів у тіні сторожової башти, біля Золотих воріт. Відпочивши трохи, я спустився з стіни і підійшов до воєводи Дмитра, який був в оточенні сотників і амазонок.