***

Я похмуро пускав стрілу за стрілою, і після кожного пострілу який-небудь ординець падав замертво. Кількість вбитих зростала, і скільки їх було знищено, ніхто не знав. Я вже машинально діставав стрілу, натягував тятиву, цілився і стріляв, раз за разом, майже з механічною точністю.

      Опівдні атака раптово затихла. Монголи відійшли, несучи із собою вбитих та поранених. Київська дружина своїх поранених несла в Михайлівський собор, у лазареті Софії місця вже не було.

      Я сів і притулився до стіни, ледь живий від втоми. Перед очима все розпливалося. Тисячі монгол були вбиті, але залишалися ще десятки тисяч. І з кожним днем бої ставали дедалі тривалішими та наполегливішими.  І як довго ми зможемо утримувати Верхнє місто, ніхто не знав, бо всього залишилося менше тисячі дружинників. Та й спочатку бою я помітив, що Дніпро скувало льодом, від берега до берега, і він вкрився відбитками кінських копит і свіжим гноєм. Уночі орда перевіряла лід на міцність, щоб підійти до міста зі сходу, з боку річкового порту. Ця новина мене дуже тривожила.

      Після полудня я мигцем побачив принцесу Нікатею і зрадів, що вона жива та здорова, тому що багато було вбито. При зустрічі ми встигли лише мляво посміхнутися один одному, і перекинутися кількома словами.

      - Твої амазонки добре підготовлені, - сказав я. - Вони хоробрі воїни.

      - Це так, але ми останні, більше таких не буде - відповіла Нікатея. - Потрібно приймати рішення.

      - Яке рішення?

      - Померти, або вийти з міста.

      - Так влаштуємо наостанок грандіозний бій.

      Після цих слів ми розійшлися в різні боки.

      Незабаром пролунали звуки рогу, і барабани почали відстукувати: Смерть! Смерть! Смерть! Орда знову пішла на приступ, колеса тарана застукали по брукованій дорозі. Їхня тактика не змінилася.

      Потім вони, під градом стріл, потягли до стіни приставні драбини, і стали дертися вгору. Дружина, на стіні, десятками зіштовхувала їх на крижаний схил пагорба. А стріли, весь цей час, встромлялися в живу плоть, ординці і дружинники падали, - вбиті та поранені. Було чутно, як стріли луплять по дерев'яній вежі, за якою ми сховалися з Юлі-Аною.

      Бах! Бах! Золоті ворота почали піддаватися. Але захисники зверху знову почали лити смолу, яку амазонки підпалили вогняними стрілами. Полум'я спалахнуло, розтеклося, і залізний навіс над тараном виявився марним. Кричачи від болю, палаючі монголи розбіглися в різні боки, а дехто, заплутавшись у мотузках, так і залишився лежати поруч із тараном. Згодом вони були розчавлені камінням, скинутим із стіни. Кіннота спробувала зачепити таран і відтягнути його назад. Але вогонь уже почав пожирати його дерев'яну основу, і вони не могли наблизитися до палаючої колоди. Таран був знищений, і нарешті перестав довбати ворота.

      А на стіні йшла запекла сутичка. Монголи, дружинники, амазонки, - всі билися не на життя, а на смерть. Всі кололи, рубали, скидали зі стіни одне одного. Кров текла рікою, внизу росли гори мертвих тіл. Біля стіни ординці вмирали сотнями, але на місце кожного полеглого тепер приходило не двоє, а десятеро. Але я намагався не звертати на це уваги. Для мене існував тільки звук тятиви, до якого я прислухався, пускаючи чергову стрілу. Ніхто з нас не звертав уваги на тисячі, що накочувалися, а кожен зосереджувався на тому одному, хто опинявся в межах досяжності його зброї. Мої руки вже гуділи від втоми, а рухи ставали дедалі повільнішими і повільнішими. Ноги підкошувалися, в роті пересохло, і я вже перестав помічати пекучий зимовий вітер.

      Ретельно прицілюючись, я пускав стрілу за стрілою в ординців, що наступали. Ліворуч і праворуч, на стіні, вели прицільний вогонь лучниці Нікатеї. Біля сторожових веж, біля Золотих воріт, група дружинників відчайдушно билася, намагаючись стримати хвилю, що накочувалася на стіну. Серед них я помітив вже немолодого сотника. Він орудував мечем з чудовим мистецтвом: бився граціозно, а його меч виблискував, ледь торкаючись ворогів. Ординці навколо нього падали, потопаючи у власній крові. Його обличчя було спокійне, і ніщо не коливало його зосередженості. І що було дивним - внутрішнім зором я бачив ореоли дружинників, що виблискували яскраво-червоним вогнем. А цей літній сотник випромінював блакитну гармонію, і це було трохи дивно для мене.

      Але наступної миті мій погляд перекинувся в інший бік. Я побачив, як Юлі-Ана застрибнула на парапет і почала випускати стріли в бік ординців, що скупчилися, одну за одною. Коли стріли закінчилися, вона відкинула лук і вихопила меч. Я задивився на неї, як вона стояла на парапеті, на повний зріст, з метеоритним мечем у руці. Я зрозумів, що вона кидала виклик цьому світу…

      Перша стріла встромилася їй у груди. Вона опустила меч, і в розпачі закрилася руками. Потім Юлі-Ана здивовано розкрила рота, коли в неї одночасно вдарило два десятки стріл. Кілька встромилося їй у груди, решта - в ноги, в руки... Вона судорожно смикнулася і впала на поміст. З ран ключем забила кров, і страшний біль роздавив її тіло. Зібравши останні сили, вона спробувала боротися за життя, зачепитися хоч за щось у цьому світі. У темній порожнечі вона спробувала вхопиться за яскравий промінчик своєї волі, але її зірка згасала. Світло і звуки навколо неї повільно тьмяніли, все глибше і глибше занурювалася вона в порожнечу.

      Я підбіг до подруги і почав судорожно, в розгубленості, висмикувати стріли, потім став затискати рани. Але її кров хльостала назустріч сонцю, і я нічого не міг вдіяти. Вона боролася за кожну мить, але на її потемнілих губах вже пузирилася кривава піна. Я насупився і подивився на небо, шукаючи її ангелів-охоронців. Але їх не було, а були амазонки, що обступили нас, які утворили щит навколо нас, нікого не підпускаючи.