ГЛАВА 26 (2 грудня 1240 року)

Коли, через деякий час, я піднявся на стіну біля Золотих воріт, мені повідомили, що стражники помітили рух біля печерського пагорба. Але це було так далеко, що вони розрізнили лише неясні контури. Але мене схвилювала не ця доповідь, а зовсім інше. Я помітив, що все навколо було посипано попелом, а вал, стіна і поміст вкрилися крижаною коркою, і ходити стало небезпечно. Амазонки низько насунули капюшони і щільно загорнулися в плащі, захищаючись чи то від холоду, чи то від попелу. За пагорбом знову забили барабани: Смерть! Смерть! Смерть!

      - Пекельний гуркіт! - вилаявся стражник поруч. - Я б із задоволенням надів цьому барабанщику на голову його барабан, і відбив прощальний дріб.

      Усі навколо розсміялися над його жартом, але якось дуже сумно розсміялися. А я в цей час забрався на самий верх сторожової вежі, біля Золотих воріт, і спостерігав, як пересувають монголи свої стінобитні тарани. Спостерігав, як вони відпрацьовують свої штурмові навички, слухав, як виють їхні шамани і волають воїни. Звичайні звуки війни, які нагадали мені про те, що Київ скоро впаде. Дуже скоро. І це буде нестерпна втрата, обтяжена почуттям вини. І таке лайно це почуття вини, але якщо вона пустить коріння в твоїй душі, тоді кінець. Вона підмінить все, абсолютно все. І ти не зможеш зрозуміти, який шлях правильний, а який неправильний. Хоча, навіщо все це розуміти?

      Згодом цей день запам'ятається мені кривавим побоїщем, яке заляпало кров’ю все навкруги. Це була нескінченна рубка, різанина та смерть. Монголи раз у раз заскакували в забійну зону перед стіною, але їх щоразу відкидали, і стіна утримувалася. На глину, що сипалася зверху, вже ніхто не звертав уваги.

      До ранку, третього грудня, в живих залишилися тільки найсильніші та найвезучіші. Багато хто або загинув, або був вибитий з ладу, з важкими пораненнями. Все навколо наповнилося стражданнями та криками вмираючих. Список в Книзі Життя, з кожною годиною ставав все довшим і довшим.

      Упав сотник Володимир, йому кинджалом перерізали горло. Характерника Ярослава витягли з-під купи монгольських тіл, з уламком списа в грудях. Поруч лежав порубаний на шматки бунтівник Іван. Багато хто помирав, забираючи із собою ворожу орду. Тисячі монгол знайшли свою смерть від мечів київських дружинників і стріл амазонок. Деякі воїни відштовхували драбини зі стіни, і падали разом із ними вниз. Багато різних історій сталося в ці дні. Хоча, в хаосі свистячих шабель і мечів, багато геройських подвигів залишилися непоміченими.

      Під ранок четвертого дня мене розбудив монах Петро. Прокинувся я у своєму звичайному настрої, невдоволено бурмочучи і погрожуючи всім, хто причетний до цього дійства. Хоча, цей монах позбавив мене від мерзенного сну, в якому я розважався із молоденькими білявими бестіями, і їм це дуже подобалося. Була огида від того, скільки всякої гидоти гніздилося в моїй голові. Хоча, найімовірніше, це ангели-охоронці навіяли мені цей сон, намагаючись відволікти від щоденних битв.

      - Там твоя подружка тебе кличе, - сказав монах. - Вона каже, що сьогодні вирішальний день.

      - Та зараз кожен день вирішальний, - сказав я, - назви будь-який, і не помилишся.

      Роздратовано бурмочучи, я натягнув чоботи і одягнувся. Щойно зібрався вмитися, як протяжно затрубив ріг амазонок.

      - Одягай кольчугу, - промовив монах, знизуючи плечима, - орда вже рушила на стіну.

      Я помітив, що його обличчя стало білим як крейда. Він щось знав, і був дуже наляканий. А я ще підіграв його страху:

      - Чудовий день для смерті.

      - Угу.

      Я вийшов із келії. Ранок був тихий, у повітрі відчувався легкий морозець. Усе навколо вкрилося перламутровим інеєм. Краєм ока я помітив, що монах теліпається за мною. Він слідував за мною аж до Золотих воріт, що мене дуже дратувало.

      За ніч Батий підтягнув до стін Верхнього міста цілий арсенал облогових знарядь. Перед штурмом монголи розібрали всі хати Нижнього міста. Вони значно звільнили простір, оточивши величезним півколом Верхнє місто, Гору. На стіні стояли амазонки з далекобійними луками, а внизу, біля воріт, топталися дружинники з сокирами.

      Повітрям поплив звук. Цей довгий низький звук завмер на межі слуху. Всі на стіні завмерли, повернувши голови на південь. Десь заіржав кінь, але його змусили замовкнути. Здавалося, ніби весь світ затамував подих. Дружина чекала, чи не затрубить ріг вдруге. Про себе всі молилися, щоб цього не сталося. Тиша тягнулася нескінченно. Потім всі зрозуміли, що ріг двічі не затрубить. Деякі посміхнулися, намагаючись приховати своє занепокоєння.

      Але це сталося, ріг затрубив вдруге. Я подивився на зруйноване Нижнє місто і зрозумів, що орда почала рухатися. Вона рухалася повільно, як розлита по столу олія. На далекому пагорбі тисячі ординців застигли в очікуванні. Поміж їхніх рядів ходили шамани, окроплюючи кров'ю ягнят оголені шаблі та обличчя.              

      Я застебнув ремінь шкіряного шолома, і став спостерігати за всім цим. Монголи йшли на цей приступ з драбинами і мотками мотузок. Шалений барабанний дріб дедалі посилювався, і почав вібрувати в кожній клітині мого тіла. Вдалині з'явилася кіннота, яка перейшла на легкий галоп. Між рядами вершників бігли списоносці, і вили, наче собаки.

      Із стіни злетіла хвиля довгих стріл, з червоним оперенням. Стріли амазонок пробивали шкіряні шоломи й обладунки атакуючих, які валилися з коней і падали на землю. Через п'ять ударів серця друга хвиля стріл, із шипінням, розсікла повітря. Стріли злітали вгору, і, незважаючи на відстань, вони били точно в ціль. Дівчата цілилися особливо ретельно, бо їм доводилося стріляти з великої відстані, і до того ж стріл залишалося зовсім мало. Амазонки вбивали багато ворогів, ті падали один за одним. Але, як виявилося, все було марно. Місце одного загиблого займало одразу двоє.