***

      - Женіть геть цю нечисть, - сказав Никодим Хранителям.

      Хранителі кинулися вперед, змушуючи шаманів тікати.

      - Світ сповнений дурнів, - сказав Никодим. - І ці дурні часто скалять зуби, бо вони дурні.

      - Я ще не помер? - запитав я Никодима.

      - Ще ні.

      - Тоді як я опинився тут?

      - Ти просто спиш. Шамани затягли твій дух сюди, але ми допоможемо тобі повернутися. Ти бачиш князя за мною?

      - Бачу людину в короні.

      - Це князь Ярослав.

      - Чому він тут?

      - Після фізичної смерті я потрапив в цей тунель, у цю порожнечу між світами, - відгукнувся князь Ярослав. - Я поклявся охороняти Ковчег Заповіту, і тепер за це розплачуюся. Але я терплю це, адже я князь.

      - Більш того, ти легенда, - сказав я.

      - Легендою стати неважко, - відгукнувся дух князя, - важко потім жити з цим,

      - Чи можеш ти, як дух, відповісти на одне запитання? - запитав я.

      - Частково.

      - Хто він, цей хан Батий?

      - У нього немає минулого, - відповів Ярослав. - Я його не бачу. І, що найцікавіше, коли я торкаюся до нього, то він перетворюється на "ніщо".

      - Що значить, перетворюється на "ніщо"?

      - Це означає, що я наштовхуюся на порожнечу, абсолютну порожнечу. Немов цього хана Батия і не існує зовсім, хоча повинен...

      - Чи доб'юся я своєї мети?

      - Не питай мене про це, я не можу вплинути на твою долю. Це твій шлях, і ти маєш пройти його до кінця. Для цього ти тут.

      - Я зрозумів тебе, княже. Мені не слід було питати тебе про це, це вже друге питання.

      - Це не біда, - відповів князь Ярослав. - Іди звідси, тобі пора повертатися в світ живих.

      Я сіпнувся і прокинувся у своїй келії. Було темно, ще була ніч. У каміні ледь тліли дрова. Було прохолодно, і я щільніше закутався в ковдру, і заснув нормальним сном.

      Прокинувшись вранці, я одразу згадав слова князя Ярослава, уві сні. І ще я пригадав свою нещодавню розмову з бібліотекарем, яка стосувалася давніх знань, якими я володів. Час підтискав, і треба було закінчити тут свої справи, з переписом. Я знав, що потрібно зробити, і Никифор теж знав. Ми домовилися раніше, і він чекав на мене.

      Я піднявся в бібліотеку, і побачив розставлені вздовж стіни дубові лави. На кожній лаві, за довгим столом, сиділо по шість ченців-переписувачів. У кожного було перо в руці, перед кожним стояла чорнильниця і лежали чисті аркуші пергаменту. Дряпаючий звук ножів стих, і дві дюжини обличь вичікувально повернулися до мене.

      Никифор звернувся до писарів:

      - Це Алексус, ви знайомі з ним. Він зараз продиктує вам документ, із Закону Єдиного, який вкаже нашим нащадкам, що вони мають робити. Алексус хоче, щоб було багато копій, щоб ця інформація не загубилася в нашому світі. Для цього ми зібралися тут всі разом. Він диктуватиме вам, а ви записуватимете. Пізніше ми ще зробимо копії, скільки встигнемо. Може, ще й латиною, якщо орда дозволить.

      Піднялася рука, і скептичний голос запитав:

      - Никифоре, а якої довжини буде ця вісточка нащадкам?

      - Ми вважаємо, що все повинно вміститися на трьох аркушах. І вам знадобиться чимало вправності, щоб вмістити це по-потрібному. Це моє прохання до вас.

      Я нетерпляче слухав цей обмін репліками, вичікуючи, поки це пожвавлення вщухне. Никифор кивнув, підтверджуючи, що переписувачі готові. Я подивився на обличчя ченців, на аркуші чистого пергаменту перед ними, і мій розум якось затуманився, немов на вогнище накинули мокру ковдру. У мене все вилетіло з голови. Ще мить тому я готовий був диктувати текст, але тепер все вилетіло з голови. У свідомості спливали якісь фрази, і жодна з них не вела до наступної. Я раптом зрозумів, що мій рот відкритий, і виглядає це як посмішка ідіота. Серед ченців пронісся смішок. Я опустив голову вниз і подумав: "Алексусе, ти намагаєшся донести забуті істини, і перетворити це на звернення. Тобі потрібно змінити фразу: "я був там, коли Велика Атлантида згинула в водах океану...", на "ви будьте...". Це найголовніше. А якщо не знаєш з чого почати, почни з кінця".

      Я підняв голову і подивився на аудиторію, яка переглядалася й обмінювалася шпильками, з приводу мого ступору. І в якусь мить кожен з них зустрів мій погляд. Погляд людини, яка раніше дивилася в обличчя принцу Атлантиди, споглядала Титанів і величезні міста Атлантиди, які складалися з 50-100 поверхових будівель, виконаних у формі пірамід, півсфер, багатогранних торів та циліндрів. Я думаю, що в моїх очах вони побачили і рогатих підземних козодоїв, і ріптоїдів із сузір'я Оріона. В моїх очах вони побачили історію багатьох цивілізацій, які жили на Землі, і зникли.  Таким чином я змусив їх замовкнути, гул припинився.

      І я заговорив тоном стримуваного хвилювання. Я почав їм диктувати, слово за словом, речення за реченням. І в мені відгукувався скрип пір'я по пересохлому пергаменту. Я говорив словами Бога Аполлона, я говорив від його імені: