ГЛАВА 25 (1 грудня 1240 року)

       Ніколи не знаєш, коли на початку зими настає світанок. Хмари притискаються до землі, а перед очима миготять то каплі дощу, то різнокольорові сніжинки. Добре хоч глина перестала на голову сипатися.

      Зима цього року виявилася несподівано ранньою, - ранньою та примхливою. Першим морозом і хуртовиною вона застала зненацька і киян, і орду. У середині листопада Дніпро вкрився блискучою на сонці кригою, яка, здавалося, ще трохи, і витримає людину. Але морози як різко вдарили, так само різко й відступили. Повернулася осінь, пішов дощ, а теплий південний вітер розтопив розмиту дощем кригу. Але не пройшло і кілька днів, як зима повернулася, і за одну ніч осінь перетворилася на зиму. Снігу ще не було, але мороз скував землю, немов коваль кліщами. Так скував, що все затріщало. Мокрі солом'яні дахи покрилися льодом, а подекуди й зубцями бурульок. На відстані багатьох кілометрів, навколо Києва, перший грудневий мороз скував крижаною коркою всі навколишні землі, всипані глиною. Дніпро також затягнуло кригою, яка вже витримувала людину, хоча ще прогиналася. Безжальний північний вітер несамовито завивав, похмуро нагадуючи, які суворі часи чекають на всіх попереду. Навіть якби орда повернула назад, вона навряд чи б дісталася Чернігова, до перших снігопадів, щоб сховатися. І тому хан Батий вирішив перезимувати в Києві, який потрібно було якнайшвидше захопити.

      Цієї ночі над Києвом стояла непроглядна темрява, і згодом почалася жорстока зимова буря. Земля вкрилася товстим шаром снігу, всі дерева скувало льодом. Під ранок почали бити зимові блискавки, люті та нещадні.

      Цього ранку я стояв на стіні, біля Золотих воріт, і відчував, як під моєю шерстяною сорочкою текли холодні цівки поту. І ще кольчуга тиснула на ниючі плечі. Виникло непереборне бажання скинути з себе ці обладунки, і витерти насухо тіло. Багато хто на стіні, напевно, думав про те саме. Всі вже втомилися чекати, були малорухливими і не надто усвідомлювали, що відбувається. А з-за обрію вже долинав гуркіт бойових барабанів. Смерть! Смерть! Смерть! Відлуння барабанного бою проносилося над Горою, наче відгомін далекої грози.  

      Скоро буде новий бій, і для його результату вже не важливо, наскільки підготовлені русичі до бою, і вже не важливо, наскільки хороші вони були в попередніх битвах. Тепер кожен повинен робити те, що від нього вимагається, і ніякі особливі навички тут вже не важливі. Бо ця чергова битва, по суті, нічим не відрізнятиметься від оранки поля, або від розчищення лісової вирубки від коріння. І не потрібна тут уже ні звитяга, ні молодеча завзятість. Це вже рутинна робота лучників і мечників, а особливо далекобійних луків амазонок.

      Бічним зором я помітив спалах праворуч, за ним другий спалах, третій. Нижнє місто, окуповане монголами, огорнули клуби диму, який тут же розносився вітром. Вогні пожежі висвітлювали довгу ділянку стіни, включно з Золотими воротами, які Батий знову спробує пробити, за допомогою свого легендарного тарана. Я подивився вниз, де палали хати. Дим огорнув все навколо хат, а за димом шастали монголи з драбинами. Сотні й тисячі воїнів хана Батия, наче струмочки, розтікалися між палаючих хат Нижнього міста. Це був швидкий початок штурму. Ось вже замиготіли стріли знервованих, загудів ріг, одні амазонки міняють інших на стіні. Але вся ця метушня, пожежі та біганина зовсім не серйозні. Але вже скоро все буде набагато серйозніше, і це відчувалося в самому повітрі...

      Незабаром мерзлою землею прокотився гул, і об нашу стіну вдарився величезний камінь. На загальний подив, наступна брила вилетіла із-за печерського пагорба, і пронеслася повітрям над нашими головами. Потім прилетів третій валун, цього разу ще більший. Затрубив ріг, і шеренги ординців повільно рушили на стіни Верхнього міста. Через деякий час, коли орда наблизилася на дальність польоту стріли, на стіні затрубив ріг амазонок. Зі стіни вилетіла хмара стріл, які майже всі позастрявали в дерев'яних монгольських щитах. У відповідь знову затрубив монгольський ріг, і тисяча добірних ординців припустила підтюпцем до Золотих воріт. Вони бігли клином, зверненим вістрям на ворота. Перед собою вони тримали величезні щити, не круглі, а прямокутні, - на весь свій зріст, на які сипався безперервний шквал стріл.

      Я звернув увагу на метушливу поведінку орди, яка волочила драбини до стіни. Деякі з них нестямно волали й тикали пальцями в стіну. Якби тут жили римляни, подумав я, то біля стіни був би глибокий рів, який довелося б долати будь-якому воїну облогової армії, перш ніж думати про те, як видертися на стіну. 

      На стіну полетіли мотузки з гаками, багато їх зачепилося за кладку парапету. Монголи, геть забувши про смертельний дощ стріл, кинулися до мотузок і почали дертися нагору. Почали лунати крики переляку, бо зверху полилася смола і окріп, летіло каміння і втикані шипами колоди. І вже незабаром монголи покидали драбини, і відступили. Одні відступали в порядку, строєм, ховаючись за щитами. Але інші просто побігли в паніці, тільки б подалі від стіни, подалі від киплячої смоли. Дружинники на стіні урочисто закричали й замахали мечами. І цього разу дика хвиля орди розбилася об міцний київський мур, з тією ж незмінністю, як морська хвиля розбивається об портовий мол. 

      Надвечір, коли орда зникла в далекому таборі, я спустився з стіни і пішов у свою келію. Дорогою до собору я помітив одне дивацтво, - поки одні воювали на мурі, місто жило звичайним життям, з деякими особливостями. Якщо раніше вулиці Києва завжди були людними та крикливими, то тепер тут відчувалася тиха загроза. З тильного боку собору, в канаві валявся труп, і зграя бездомних собак терзала його, і ніхто не втручався в цей бенкет. Ще було багато ополченців у чорних кольчугах, поверх кожухів. На самоорганізованому базарі містяни розпродавали свої пожитки, за будь-яку ціну, але ніхто нічого не брав. Їжа практично не продавалася, а якщо й продавалася, то купити її міг не кожен. На дальньому кутку продавали щурів, засмажених на рожні. Продавець на всю глотку кричав: "Свіжі щури! Свіжі щури!". Ну, звісно, свіжі щури - це просто смакота. І лякало те, що ці свіжі щури виглядали апетитніше, ніж решта м'яса, що тут продавалося. Біля хлібних крамниць чергували дружинники, охороняючи торговців і товар. Я підійшов до них і попросив шматок хліба.