ГЛАВА 23 (23 жовтня 1240 року)

За наступні тридцять днів поле, перед другою стіною, перетворилося на скотобійню, усіяну трупами і просякнуту смородом. Батий кидав на стіну тисячу за тисячею, але всі вони поверталися ні з чим. Майстерність амазонок жахала орду. Одні називали їх демоницями, інші – богинями війни. Монголи почали згадувати якісь старі легенди про них, і одночасно створювати нові.

      На тридцятий день Батий наказав готуватися елітному тумену «безсмертних». Час минав, зима наближалася, і Київ слід було взяти до холодів.

      На світанку «безсмертні» підійшли, і вишикувалися чорними рядами, за старим ровом. І в цей же час, у холодному передсвітанковому тумані, київська дружина вийшла за ворота, і вишикувалася в ряди, перед другою фортечною стіною. Кожен із дружинників тримав великий прямокутний щит перед собою та короткий меч, за спинами у всіх були невеликі круглі щити. Сокир не брали, бо в тісному бою вони небезпечні не так для ворогів, як для побратимів. В тривозі дружинники перевіряли застібки і поправляли кольчуги, плащі зняли і поклали купками, за строєм.

      Я зайняв позицію по центру оборонної лінії київської дружини, одягнений у старі обладунки Дмитра, які він мені подарував, і спостерігав за військом. Дружинники, з обох боків від мене, чекали з суворими обличчями, приготувавши луки та стріли. Поруч стояла Юлі-Ана, якій дали лук та спис одного з дружинників, вбитого ще в першому бою. Я відчував себе незатишно у важких обладунках, – рухатися вони сильно не заважали, але вимотували однією своєю вагою. Зазвичай я б ніколи не натягнув на себе цю гору металу, але в тісній рукопашній сутичці важко уникнути кривих шабель і коротких копій монгольських воїнів.

      «Безсмертні» вишикувалися в кінні ряди, за кроків триста від нас, не виявляючи ні хвилювання, ні тривоги. Я бачив, що ці бійці знали свою справу.

      Я подивився праворуч, потім ліворуч. Тисяцький Дмитро виставив попереду найміцніших дружинників, здатних витримати натиск. Було дуже важливо, щоб вони в перші хвилини сутички не позадкували назад. Адже саме в ці хвилини їхня мужність зазнає найбільшого випробування.

      - Вони атакують, як тільки зійде сонце, - сказав сотник, що стояв поруч .

      - Навряд чи, - відповів я. - Вони ще трохи позволікають, щоб нагнати на нас страху. Але передбачити точно нічого не можна.

      Багато хто з київської дружини передчував, що скоро помре. Одні шкодували про те, що не попрощалися з рідними, інші – про нездійснені мрії та плани, треті – про щось інше. Про всяке думали вони в ці хвилини, а за їхніми рядами амазонки спокійно точили свої мечі. Серед них не відчувалося ні страху, ні хвилювання.

      Абадай, командир «безсмертних», виїхав вперед і змахнув своєю кривою шаблюкою, мовчки відсалютувавши хану, що стояв на першій стіні. Коли його шабля опустилася, тоді найкращі монгольські воїни рушили риссю вперед, на київську дружину. Барабанщики забили бойовий дріб, і в повітрі блиснули їх криві шаблі. Затрубили труби, пролунав протяжний крик, сповнений ненависті та злості. Десять тисяч монгол, цілий тумен, рушив вперед, і тупіт кінських ніг пронісся глухим ехом по Дніпру.

      Дружинники з похмурими обличчями спостерігали, як на них рухається еліта монгольського війська. Темні очі тисяцького Дмитра не виражали нічого, - зуби були стиснуті, а рот перетворився на тонку лінію. Ось цей день і настав. Тисяцький знав, що «безсмертні» - це найкращі воїни орди, і тут вони б’ються заради слави та золота. Але київська дружина – це горді воїни та сини свого народу, і тут вони б’ються за свою землю, дружин та дітей, народжених та ненароджених, за свободу своєї землі, і за право самим обирати свою долю, як і належить вільному народу. За цю мрію, в колишні часи, билися Олег, Ігор, Святослав та Володимир, і безліч інших київських князів та воєвод. Тисяцький добре це знав… 

      Перші ряди "безсмертних" наближалися, високо піднявши щити. Жодних кличів, тільки мірний крок підкованих копит та чобіт. Вперед пішла піхота, кіннота зупинилася і пропустила їх перед собою. Я дивився на ворожих воїнів, не маючи сил стримувати вимушене захоплення їх рівними рядами. Тисяцький підійшов до мене і теж опустився на коліно, щоб не заважати лучникам цілитися.

      - Добре йдуть! Красені!

      А "безсмертні" все наближалися та наближалися, і я відчував, як наростає страх в рядах дружинників. Вони тупцювали на місці, і все міцніше стискали свої щити. Але почувши клич амазонок, дружинники застукали мечами об щити. Незабаром вся долина, під стінами Києва, наповнилася гуркотом щитів та брязкотом зброї.