***

      Провівши очима від воріт до монгольського війська, я помітив високого воїна, який гарцював перед їхніми шеренгами. Він був у яскравому плащі та срібному шоломі, і вимовляв якусь промову перед строєм. Потім підняв руку, ніби вітаючи свою армію. Та відповіла йому вдячним виттям та улюлюканням. Знову затрубив ріг, і багато монголів, не витримавши, випустили стріли у бік стіни. Їхній ватажок, у яскравому плащі, підняв руку, і кілька сотень піхотинців знялися з місця і побігли до стіни. То були добірні штурмові воїни монгольської армії. Перед собою вони несли величезні щити: не звичайні круглі, а прямокутні, які прикривали їх, у повний зріст. Під шквалом стріл амазонок вони перешикувалися клином, направленим вістрям на ворота. У другому та третьому рядах монгол йшли лучники, які через щити випускали стріли. Але незабаром, під прицільним вогнем амазонок, вони почали зазнавати втрат. Стріли проникали між щитів і попадали їм у голови, пробивали шиї, тіла. Багато хто падав мертвим, легко поранені тікали в тил. У цій метушні я помітив таран, прихований за зруйнованими хатами передмістя. Він був дерев’яним, підвішеним на залізних ланцюгах до величезної рами. Ця рама почала повільно рухатися по дорозі, у бік наших воріт.

      - Ось вони, премудрості сходу, - почув я голос Дмитра за спиною. - Таран повинен розбити ворота, щоб орда спокійно зайшла до міста. Як ти гадаєш, вони зможуть цією штукою розбити наші ворота?

      - Війни для цього й існують, щоб отримувати відповіді на такі запитання, - відповів я. – Скоро вони задовольнять нашу цікавість, і ми все дізнаємося.

      А таран повільно рухався на ворота. Тепер він був кроків за сто від них. Амазонки обрушили шквал палаючих стріл на щити перед тараном, але ті відскакували від них, і падали на землю. Передні щити були оббиті металом.

      - Порожня витівка, - сказала Нікатея, що підійшла. – Щоб цю штуку підпалити, потрібно спочатку її висушити.

      Вона мала рацію, бо колода була мокрою. Острівці вогню на ній, утворені стрілами амазонок, шипіли і гасли. А таран не зупинявся, доки на повному ходу не врізався, з гуркотом, у ворота. Ще мить, і монголи поскидали ремені, на яких тягли таран, і почали розгойдувати сам таран, на металевих ланцюгах. Від сотні рук, і колосальної ваги тарана, наші ворота затріщали.

      Стало помітно, що орда підбадьорилася, азарт бою розігрів їх степову кров. Далекі ряди почали повільно насуватися на стіну. Вся увага обох сторін була зосереджена тепер на воротах. Таран відвели назад, і знову похитнули цю величезну зброю. Удар. Гуркіт. Ворота хитаються, і це супроводжується виттям тисяч голосів на полі.

      Я подивився на Нікатею, потім на Дмитра. Якщо таран і далі так довбатиме ворота, то рано чи пізно вони розлетяться на тріски, а потім орда хлине в Нижнє місто. Група дружинників на стіні, біля самих воріт, почала жбурляти валуни на таран. Перший валун впав на щити, які затріщали, дали тріщини, але спаяні один з одним, втрималися разом. І наступні валуни з гуркотом били по щитах, і скочувалися на землю. Ніхто ясно не уявляв, що робити далі. Я уважніше оглянув простір перед стіною, біля воріт. Там монголи бігали, помирали від стріл та валунів, і кожен мав свою тінь. Тіні подвоювали кількість монгол, що безладно рухалися в метушні бою, і від цього хаос лише множився.

      Гуркіт копит по сухому полю, під стіною, бив по вухах, подібно до барабанів. Ліворуч від мене Руслана наклала на лук чергову стрілу, проковтнула слину, і витерла рукавом піт з лоба. Моє обличчя також вкрилося потом, а в роті пересохло. Я озирнувся на тисяцького: той стояв спокійно, з мечем у руці, спостерігаючи за вершниками, що наближалися. Ще я помітив, що на його обличчі не було ні краплі поту.

      «Треба ж так, – подумав я. – Ніби вже й не людина!»

      Монгольські вершники доскакали до крайніх обгорілих хат, і їхні коні трохи сповільнили біг. Самотня стріла вилетіла їм назустріч, але впала далеко від них. Всі погляди перемістилися від воріт, на монгольську кінноту.

      - Без наказу не стріляти! - проревів Дмитро, кинувши лютий погляд вздовж стіни.

      Вершники хаотично просувалися вперед, розмахуючи кривими шаблями. Потім вони швидко перебудувалися в рівні ряди, відстань між якими складала близько п'яти кінських корпусів.

      - То вогонь? - запитав Володимир, коли передові ординці наблизилися до рову, але Дмитро похитав головою.

      - Вперед дивитися! - крикнув Володимир, бачачи, що лучники неспокійно крутять головами в очікуванні команди.

      - Вогонь, - сказав тисяцький.

      - Вогонь! – крикнув Володимир, і сотні стріл блиснули на сонці.

      Залп обрушився на коней першої шеренги. Коні з іржанням вставали дибки і падали, скидаючи вершників на землю. Другий ряд завагався, але відстань була пристойна, і монголи направили коней так, щоб не топтати впалих. Лучники дали другий залп через голови першого ряду, вбиваючи та калічачи коней другої шеренги. Багато хто злітав з коней, схоплювався на ноги, і тоді їх беззахисні тіла ставали чудовими мішенями, в які влучали нові стріли. Але атака не припинялася. Орда впритул наближалася до замаскованого рову біля стіни, який викопали опричники в серпні.

      Третій ряд, з галопу, влетів в цей рів, замаскований хмизом. Туди потрапили і коні, і люди, і там утворився повний хаос. Стріли дружинників та амазонок вибірково знаходили свої жертви, в цьому хаосі. Багато ординців розвернулися, і кинулися під прикриття напіврозвалених хат.