ГЛАВА 22 (22 вересня 1240 року)

     Наступного ранку сонце зійшло в кривавій заграві. Хан Батий стояв на першій фортечній стіні, відвойованій у киян, і пильно вдивлявся в далечінь. Він уважно оглядав другий фортечний мур, на якому стояла київська дружина. Але на сонці він розрізняв лише їхні блискучі відполіровані кольчуги, та наконечники копій.

      На другій стіні фортеці тисяцький Дмитро висмикнув меч, і торкнувся леза великим пальцем. Потім дістав брусок і почав точити клинок.

      - Точи старанніше, воєводо! – здалеку крикнула Нікатея.

      Дмитро посміхнувся у відповідь, і обвів поглядом своє воїнство, – на стіні, під стіною, біля воріт ратники чекали бою, з суворими та рішучими обличчями. Багато десятиліть їх пращури давали відсіч войовничим печенігам та половцям, туркам та хазарам. А сьогодні їм самим довелося зіткнутися із кровожерливою ордою.

      Я сперся на ручку свого метеоритного меча і почав розглядати поле перед стіною. Ще зовсім недавно на ньому тренувалися дружинники та ополченці, а зараз там гуляла орда. Сотні монгол внизу, під стіною, не бажаючи марнувати стріли, явно чекали підкріплення, нервово гарцюючи на своїх кошлатих кониках. Дивно, подумав я, що наше підвищення дає зовсім невеликий кут обстрілу, і монголи, що знаходилися внизу, були недосяжні для нас. Але їм самим залишалося лише позирати на фортечну стіну, і на захисників на ній.

      Я ще пильніше оглянув другу стіну, що розділяла передмістя і Нижнє місто. З лівого краю вона закінчувалася круглою вежею, що виступала вперед. З неї захисники могли тримати під обстрілом, залежно від забійної сили своїх луків, значну частину простору біля Дніпра. Вдалині, на лівому березі річки, я навіть помітив далекі фігурки монгол, які спостерігали за приготуваннями та метушнею київської дружини. Це був свіжий тумен, що підійшов. Але чому вони стали на лівому березі? Відповіді я не знав.

      Підійшов тисяцький.

      - Дурні завжди знайдуться, - похмуро промовив він. - Я ще три дні тому наказав всім жителям передмістя забратися звідти, і сховатись за другою стіною. Але хтось порахував себе розумнішим за воєводу, і сподівався, що біда обійде його стороною.

      Метушня, що виникла біля мазанок, підтвердила правоту його слів. Ми бачили, як монголи витягували з хат людей, які не встигли сховатися за воротами, і тягли їх у свій табір.

      Потім я помітив, як з ворожого табору виїхала група вершників, і один з них тягнув за собою на мотузці полоненого. Під'їхавши ближче до воріт, вони покинули полоненого, а самі поскакали назад. Полонений важко підвівся, і почав ходити по колу.

      - Це священик із Видубицького монастиря, - з непроникним обличчям сказав тисяцький. – Вони його осліпили.

      Я придивився і побачив, що йому ще й відрубали кисті рук, і зав'язали їх якимось лахміттям. Коли дружинники на стіні закричали, священик підвів голову і пішов на голос. Коли він пішов до воріт, двоє ординців із групи розвернулися, і поскакали до нього, на ходу дістаючи луки. Одна стріла потрапила священикові в спину, між лопаток, друга попала в шию. З десяток стріл злетіли з стіни і впали, не долетівши до ординців.

      - Не стріляти! – проревів воєвода.

      Ворота відчинилися, і назовні вискочили опричники, щоб забрати тіло.

      - Безглуздо так помирати, - промовив тисяцький. – Але таке може статися з кожним із нас.

      - Да, поганий настав час, - відповів я йому. - І я нікому не заздрю, ні русичам, ні монголам.

      Дмитро сумно посміхнувся, але нічого не відповів.

      Незабаром монгольська армія повільно, минаючи руїни та згарища передмістя, почала підходити до другої стіни. Через пару годин, вишикувавшись у шеренги, орда завмерла в очікуванні, під стіною. Замизкані гразюкою  щити не давали змоги визначити їхню приналежність, до того чи іншого тумену. Вони стояли навпроти фортечної стіни з незворушним, пустим виглядом наймитів, які чекали на появу господаря.

      Десь із центру їхнього строю, метрів за триста від того місця, де я стояв, пролунав пронизливий звук горна. Я не звернув на це уваги, а піймав себе на тому, що не відриваю погляду від дороги, що вела до наших воріт. Ворота другої стіни, на якій ми стояли, були новими, і здавалися міцними та неприступними. Трималися вони на балках з потужних дубових колод, що сягали рівня веж, прибудованих з обох боків від воріт. І ці ворота висіли на величезних петлях, які тільки здатні були викувати подільські ковалі.