ГЛАВА 21 (17 вересня 1240 року)

     В один з наступних днів, з самого ранку, в ординському таборі протрубили труби, і тисячі воїнів, зібравшись біля возів, почали вивантажувати драбини, прив'язувати мотузки до гаків і розбирати щити. Це був свіжий тумен хана Батия, що прибув уночі.

      Десь за годину вони вишикувалися на рівнині, виблискуючи на сонці кривими шаблюками та довгими списами. Забили барабани, і орда рушила вперед, на черговий штурм міста. Захисники на стіні облизали сухі губи, і витерли спітнілі долоні об одяг.

      Ритмічний барабанний дріб ехом віддавався по долині. Потім барабани притихли, і заспівали труби. Тисячі воїнів, із шаленим улюлюканням, кинулися на штурм міста. Амазонки, на стіні, холоднокровно відтягли назад тятиви луків і завмерли в очікуванні. Коли перші ряди були за сто кроків від стіни, Нікатея підняла руку і різко опустила її. Передні ворожі ряди лягли як підкошені, і ополченці вибухнули гучним «ура». Амазонки стали залпами пускати стріли, але ординці намагалися прикриватися високими прямокутними щитами.

      Незабаром гаки та драбини загуркотіли об стіну. Перший ординець, що заліз на стіну, загинув від меча Володимира, який проткнув йому горло. Падаючи, він потяг за собою нижнього, який був на драбині. Але за ними кинулися нові, і битва закипіла. Праворуч від мене билася Руслана, зі своїми амазонками, і там нікому не вдавалося ступити на поміст стіни. Зате зліва монголи зробили пролом. Тисяцький особисто кинувся туди, рубаючи і змітаючи все на своєму шляху. Він розкидав монгол немов тигр, що потрапив у зграю вовків, і дружинники з переможним кличем кинулися йому на допомогу. Орду повільно, але впевнено скидали з стіни. Коли тисяцький пронизав своїм мечем чергового ординця, той, падаючи, змахнув шаблею і розсік йому рукав куртки. Дмитро похитнувся, і на нього одразу ж накинувся інший. Але цієї ж миті стріла Нікатеї вгодила ординцю нижче вуха, той спіткнувся і випустив шаблю, і Дмитро на льоту рубанув його мечем по шиї, але сам також упав. Володимир підбіг, і допоміг йому підвестися.

      - Позаду! – заволала Руслана.

      На стіну заскочив монгол з сокирою. Володимир різко розвернувся, і його меч проткнув ворога, але зламався. На поміст застрибнули ще двоє ординців. Володимир нагнувся і підхопив сокиру монгола, що впала. І коли він піднімався, то встиг відбити удар зверху, і відмашкою скинути монгола зі стіни. Дмитро вдарив другого мечем по голові.

      Незабаром атака захлинулася, і орда відступила.

      - Відтягніть поранених! – крикнув воєвода. - Вони можуть повернутися будь-якої миті!

      Він пройшов уздовж стіни, поспішно підраховуючи вбитих та поранених. З ладу вибуло понад сто людей, лише за цю атаку. А якщо їх буде кілька на день?

      До нього підійшов Володимир.

      - Ех, будь у нас стіна повище, та воїнів побільше, - скрушно промовив він.

      - А може тобі ще й морду медком помазати, – зло відповів Дмитро.

      Потім про щось подумав і сказав:

      - Скоро наші втрати будуть меншими, бо спочатку гинуть найслабші.

      - Це така подяка загиблим? – розлютився сотник. – Вони для тебе як болвани з мечами, одні сильніші, другі слабкіші?.

      - Не пускай соплі, сотнику! – крикнув на нього роздратований тисяцький. - Мене нудить від тебе. Пішов геть!

      - Що це з воєводою? - запитала Юлі-Ана, піднімаючись на стіну.

      - Не знаю, - відповів я. – Нерви здають.

      - Я принесла тобі поїсти, - вона простягла мені шматок хліба з сиром.

      Але я не встиг проковтнути і шматка, як знову забили барабани. Але це, як виявилося, був сигнал не до атаки, а до чогось іншого.

      Як потім з'ясувалося, нам дали спокій на кілька днів. Протягом цих днів тисяцький Дмитро довго роздумував, а потім ухвалив рішення. Це було непросте рішення.

     Під покровом чергової ночі, що настала, київська дружина, разом з амазонками, залишили першу фортечну стіну. Ми всі відійшли за другу стіну, ближче до Печерської лаври. А вже вранці приміська слобода, між першою і другою стіною, горіла. Вузькі вулички київського передмістя палахкотіли вогнем. Язики полум'я пожирали солом'яні дахи хат, що притулилися одна до одної, лизали стіни хлівів. Кияни самі підпалили свої будинки. А від Видубицьких воріт долинали крики, звуки запеклого бою і глухі удари тарана. Монголи несподівано проломили ворота, які захищала жменька дружинників та містян, із сокирами та вилами. Це були ті герої, які навідріз відмовилися покидати стіну, і віддати ворогові перші вхідні ворота в місто.

      І вже згодом кінні ординці влетіли в розбиті ворота, криві шаблюки разили захисників, що тікали. Брязкіт заліза, хропіння коней і крики убієнних долинали до другої фортечної стіни. Свист стріл, удари копит, мелькаючі крупи коней. Незабаром всі вулички передмістя були всіяні трупами, а приміська слобода перетворилася на палаючий факел, на ревучу червону стіну вогню.

      А ми стояли на другій фортечній стіні і спостерігали, як монгольське військо, розсипавшись по передмістю, переслідувало містян, що рятувалися втечею. Жінки та діти, зрозумівши, що їм не врятуватися, наповнювали передмістя криками жаху.

      - Дмитре, відчини другі ворота! - закричала Юлі-Ана. - Випусти дружинників, захисти людей!