***

Зара лежала із заплющеними очима, і її затухаюча свідомість ще намагалася прорахувати глибину всієї катастрофи. Останнє, що вона почула, був тихий шепіт, десь з-під небес: «Пішли додому, принцеса амазонок».

      Для Нікатеї та амазонок, які спостерігали цю трагічну сцену, час ніби зупинився. Спочатку вони відмовлялися вірити в те, що сталося, а потім дівочі плечі почали судорожно тремтіти, від гірких ридань. Нікатея, що дивилася прямо перед собою нерухомим поглядом, не могла бачити, що у всіх амазонок по щоках текли сльози. В цю мить кожна з них втратила частку себе, разом зі своєю настоятелькою вони втратили частину свого життя.

      Я подивився на монгол, які танцювали на рівнині, потім перевів погляд на Юлі-Ану, що стояла поруч. Я відчув в собі розгубленість та страх, про який вже давно забув. Повітря стало щільним та в'язким, і воно чомусь більше ущільнювалося поряд з амазонками, ніби вібрувало навколо них.

      Долиною пройшов тихий гул, схожий на ехо, що йшло десь з-під землі. В небі засяяло яскраве світло, у вигляді овалу, і в долині всі завмерли. Всі кінні намагалися втриматися в сідлах коней, що шаленіли, і мріяли тільки про те, щоб якнайшвидше забратися звідси. І наступної миті, зовсім несподівано, Нікатея дала сигнал до атаки. Дванадцять амазонок піднесли ріжки до губ, сповіщаючи світ про початок битви.

      Нікатея пришпорила коня, і галопом поскакала на ординські ряди. Жага помсти затьмарила всі її думки, вона не відчувала страху, і не звертала уваги на стріли, що дзижчали довкола неї. Буквально за мить вона пройшла крізь перші ряди ошалілих монгол, наче ніж крізь масло. Її меч рухався з неймовірною швидкістю та витонченістю, пробиваючи захист ординців, і розриваючи їх на клаптики. Монголи витріщили очі на страшну картину: коса смерті залишила широку смугу за принцесою амазонок, яка мчала вперед, і меч був продовженням її люті та болю.

      Слідом за Нікатеєю, Легіон Білих Дам холоднокровно вклинився в ряди монгол. Всюди була розгубленість, крики розпачу, кров та жах. Амазонки косили монгольську орду, як добре відточена коса косить траву на лузі. І так само раптово, як вони вклинилися у ворожі ряди, так само швидко і організовано вони відійшли назад.

      Батий спостерігав цю різанину здалеку, і потішався над марністю зусиль амазонок. Він розумів, що це лише їх тимчасовий успіх.

      - А ми все одно переможемо! - впевнено заявив своїм тисячним хан Батий. - І по той бік фортечних стін не залишиться нікого з живих, всіх повбиваємо. А зараз дайте амазонкам спокій, не треба гнатися за ними. Дурні баби.

      Хан вирішив так тому, що він прислухався до звуків з під землі. Він уловлював найменші коливання землі, які проста людина вловити не могла.

      Тим часом Нікатея під'їхала до мертвої сестри, зістрибнула з коня, і нахилилася над нею. Картина її загибелі стояла перед очима. Вона миттєво прокрутила в пам'яті весь поєдинок, і її приголомшливий кінець. Ніка дивилася на Зару, і по щоках її текли сльози. Підійшла Руслана, і поклала руку їй на плече.

      - Ми знайдемо спосіб помститися за неї, – тихо промовила вона. – Мені шкода, що цей світ забрав у тебе єдину сестру.

      Але Нікатея ніби слухала її, але не чула. Вона обережно взяла тіло сестри на руки, і понесла до Видубицьких воріт. І якби в цю мить вона подивилася вгору, і якби її душу не роздирав неймовірний біль, то вона, безперечно, побачила б в небесах Золотого Дракона.

      Але вона не дивилася вверх, вона просто йшла вперед, і її золотисте волосся розвівалося на вітру, наче прапор амазонок. Навколо стояла тиша. Користуючись загальним сум'яттям, викликаним появою у небі примарного Дракона, вона досягла шеренги свого Легіону. Ряди войовниць розступилися перед нею, і зімкнулися за нею, наче люблячі руки матері взяли свою дочку в обійми. Дочка, яка несла на руках другу мертву дочку цариці Людини, - цариці легендарних амазонок, за часів Великої Атлантиди.

      Повернення до міста, для виснажених та поранених амазонок, було безрадісним та сумним. Вони не могли назвати перемогою те, що сьогодні сталося. Кожна з них, по-своєму, відносилися до смерті Зари, тому що всіх їх пов'язували з нею дуже різні стосунки. Навіть згодом, біля похоронного вогнища, багато з них намагалося приховати свої почуття, але не у всіх це виходило.

      Я бачив, як смертельне горе придушило Нікатею. Після загибелі сестри її ставлення до світу кардинально змінилося, і це було сумно.

      І десь, ближче до ночі, коли я відпочивав на солом'яному настилі біля стіни, вдивляючись у зірки, Нікатея підійшла і сіла поруч. Через повагу до неї я підвівся, сів і розправив плечі.

      - Ти думаєш про завтрашній день? - запитала принцеса.

      - Не думаю. Навіщо вона це зробила?

      - Інакше не виходило.

      - Поясни.

      - Смерть хана налякала би їх, вона б їх приголомшила.

      - Але своєю смертю Зара приголомшила всіх нас.

      Ніка обернулася до мене.

      - Це не гра, Алексусе, і ти це знаєш. Багато хто з нас тут загине.

      - І все-таки це неправильно, - сказав я.

      - Неправильно? У нас тут не лицарський епос, і ми не герої в золотих обладунках, які перемагають всіх наліво та направо. Зара вважала, що смерть хана Батия позбавить світ цієї шкідливої пухлини, і що він цілком заслуговує на свою смерть.