***

Хан у наметі позіхнув, потягнувся, ліг на бік і повільно поринув у сон завойовника. І в своєму сні він мріяв не про руйнування Києва, і не про похід на Уропу. Ні, він мріяв про більш грандіозний план, покликаний створити світову імперію. Йому снилося, що він поневолив всі народи світу, змусив їх грати роль прислужників, і виконувати всі забаганки орди. Від такого кайфу Батий сіпнувся і прокинувся. О, це чудова ідея, подумав він, дістаючи з-під шкури довгий лист чудової рослини. Скачавши його в грудку, він сунув цей лист до рота, і почав повільно жувати. Незабаром сік почав тарабанити по його голові.

      Я з висоти спостерігав за ханом. Він, хоч і був розслабленим, але відчував, що тут щось було не так. Добре, що він не володів сарьгісом, - здатністю бачити духів. Але він відчував, що за ним хтось спостерігає...

      Лежачи на шкурі, Батий згадав, як він сьогодні спостерігав, як підтягувався четвертий тумен, з-під Чернігова, чий шлях до Києва пройшов цілком успішно. Найважливіше полягало в тому, що його тисячним вдалося точно виконати його вказівку: кожне пшеничне поле, кожна крита соломою хата була віддана вогню. Багато русів залишилися прибитими до дерев, багато було відпущено понівеченими для того, щоб вони розповіли, що бачили та пережили. Хан Батий не міг дорікнути своїм воїнам, що вони погано старалися. Попрацювали вони на совість, і ця земля ще багато років, після них, приходитиме до тями. І ці фантазії тішили його. Але була червоточина, яка не давала спокою його пам'яті, – битва під стінами Переяслава. Його турбували ті самі переяславські амазонки. Чверть століття водив він на битви своїх відважних воїнів, сотні людей впали від його власної руки, але таких войовниць бачити йому не доводилося. Чи зможе він перемогти їх? Він вкотре прокручував в одурманеній голові цих амазонок…

      Батий повернувся і кивнув своїм охоронцям, які стояли біля входу в намет. Кивнувши у відповідь, ті вийшли, і стали на варту зовні намету. А в намет почали заходити тисячні та верховні шамани. Настав час ранкової наради.

      Поки воїни та жреці займали свої місця в наметі, хан знову розміркував про свої найгірші побоювання.

      - Хто вони, ці войовниці? - прошепотів він ледве чутно, сам собі. Хан розумів, що може послати орду в нову атаку, і навіть, можливо, підійти до Золотих воріт. Але в душі він підозрював, що захисники готові до такого повороту. І знову на кожного загиблого русича прийдеться десять монгол, як після першого штурму. Хан трусанув головою.

      - Сформуйте навколо Києва облогові лінії! – крикнув він тисячним, які вже сиділи мовчки. - Ніхто не повинен покинути місто. Якщо хтось спробує вилізти назовні, вбийте його!

      Багато тисячних здивувалися цьому наказу, який вже раніше чули. Але ніхто не заперечив хану, і не задав питання. До того ж, ніхто з них не горів бажанням стрибати на ці прокляті київські стіни, в пошуках смерті.

      - Є шлях кращий за лобову атаку, - запевнив їх Батий. - Облога! Вони не вирвуться із міста. Ми замкнемо їх, у їхніх же власних стінах. Наше завдання: зміцнитись по периметру. Ми знищимо їх!

      Потім, трохи заспокоївшись, він почав тихо говорити:

      - Коли ми завоюємо ці землі, і нас стане багато, то ми збудуємо тут власні міста. Ми торгуватимемо з усіма, і залучимо до союзників увесь світ.

      Багато хто з тисячних криво посміхнувся, оголивши свої жовто-чорні зуби.

      - Ми налагодимо зв'язки, – уточнив хан. - Ми зможемо.

      - Цікаво, і що ми зможемо запропонувати своїм союзникам, чого вони самі не зможуть взяти? - запитав Мунке. – Ми все взяли силою, і вони самі захочуть піти нашим шляхом.

      - В наших руках буде їх свобода, - відповів Батий.

      - Наші воїни багатьох вбили, - сказав Мунке. - Думаєш, вони так швидко забудуть про це?

      - Хто його знає, – байдуже відповів хан. – У них буде два шляхи: чи погодитися на мир з нами, чи воювати з нами. Нова війна принесе тисячі жертв, їхні люди будуть гинути без кількості, і вони це зрозуміють…

      Я слухав все це, плаваючи під стелею, і вухам своїм не вірив, що Батий так тверезо оцінював межі своїх можливостей, жуючи листя дурману.

      - А як же Київ? – нерішуче спитав Мунке. - Яку долю ти йому приготував?

      – Побачимо, якими будуть наші перемоги, – відповів хан. - Можливо, ми застрянемо в цій облозі на багато місяців. Але... все одно він буде нашим. А потім ми підкоримо всю Уропу. Але зараз треба перекрити всі шляхи, щоб ніхто не зміг прийти на допомогу Києву.

      Потім, щось згадавши, Батий обернувся до Мунке, і запитав:

      - Я обіцяв тобі, що ти зможеш залишати собі всю здобич, яку захопиш. Тож не бійся, розкажи нам, що тобі перепало з Переяслава. Розкажи нам, чи багато ти зібрав там скарбів? Чи достатньо для того, щоб купити собі табун добрих коней?

      - Небагато, зовсім небагато, табун на це не купиш - відповів Мунке, намагаючись бути байдужим. – З переяславських жебраків дуже дрібна нажива, а ось у Києві можна буде поживитися.

      Зазвучали крики схвалення. На губах Батия промайнула посмішка.

      - А скільки ти награбував золота в переяславських церквах та монастирях? Там було його достатньо. Християнські жреці багато його викачали із своїх людей.