***

Я глянув на нього співчутливо, і промовив:

      - Хочеться сказати тобі щось підбадьорливе, але я не знаходжу слів. Я знаю, що ти відчуваєш, бо я сам відчуваю те ж саме. Коли всі переваги на боці ворога, людині здається, що в світі немає справедливості.

      - Да, Алексусе, це так, - сказав Дмитро. – Удача нам не надто сприяє, і до любимчиків Богів ми не відносимся.

      - Ми самі робимо свою удачу, - відповів я. – А Богів не надто турбує доля простих смертних, і тому я вірю тільки в себе. І знаєш чому? Я жодного разу не зазнавав поразки, в жодному з минулих світів. Перемагати – це моя звичка.

      - Да ти везунчик?

      - Да, це так. Як казав Валіус, я вже народився з золотою ложечкою в дупі.

       Юлі-Ана тихо засміялася, а я спитав присутніх:

      - Може, в когось з’явився новий план, який ми ще не обговорювали?

      Я повільно обвів всіх поглядом, чекаючи на пропозицію кожного. Мій погляд затримався на двох принцесах. Вони примостилися в кутку кімнати, і тихенько про щось шепотіли. Вони зважували якісь варіанти, як обережні шахісти перед вирішальною партією.

      - Але битва має бути подібна до спалаху блискавки, - почув я голос Зари, яка тихо зверталася до сестри. А потім вона піднялася на весь зріст, торкаючись головою стелі, і голосно промовила:

      - Ми знайшли вихід із цього глухого кута. Я викличу хана Батия на поєдинок.

      Сотники гулко зашуміли, схвалюючи таке рішення. Хоча ніхто до толку і не розумів, до чого це призведе. Але всі були раді такому рішенню. Всі вже добряче втомилися, і були раді будь-якому рішенню…

      Серед війська повелося так, що деякі дружинники ставили собі намети на ніч, і біля них розводили багаття. Інші просто шукали місце де сухіше, і лягали там, загорнувшись в товсті ковдри. Я завжди йшов подалі від інших, щоб побути на самоті. Ніч, з її урочистою тишею, заспокоювала мене, і тому я любив самотність.

      Ось і цієї ночі я вмостився в своєму гамаку, підвішеному між двома деревами, і загорнувся в овечий кожух. Я відчував кожне кільце своєї кольчуги, навіть крізь шкіряну підкладку та товсту вовняну сорочку. Спати було незручно, тим більше в цьому залізі, і на саморобному гамаку. Сотня Володимира вже хропла неподалік: хтось у гамаках, хтось – вмостившись прямо на землі, ще теплій від літа. Зірки цієї ночі сяяли в небі з такою яскравістю, якої я ніколи раніше не бачив. Ось так, дивлячись на зірки, я мимоволі ввів себе в транс, і мій розум почав шарахатися у важкому забутті. Увечері я перенаситився важкою їжею, після наради, і тому було якось не по собі. Медовуха, варені овочі та копчена телятина важким тягарем лежали у шлунку, і ще більш важкі думи блукали в голові. Сон, як мара, огорнув мене. Незабаром мій розум спорожнів, очі дивилися в простір, і я відчув, як мене огортає пелена марення, якісь каламутні видіння.

     Десь під ранок я прокинувся від міцного сну, розплющив очі, озирнувся навколо, і страх торкнувся мене своєю холодною рукою. Я дуже повільно та обережно підвівся. Місяць світив якось не натурально, наче вуличний ліхтар, а кущі навколо шелестіли й розгойдувалися, хоча ніякого вітру не було. Я озирнувся ще раз довкола, всі спали. Я опустив очі вниз і оторопів: моє тіло лежало в гамаку, загорнуте в кожух. Мене пробрали дрижаки. Якось не вчасно я помер, - подумав я, - доля, мабуть, зіграла злий жарт. І тут до мене пожалувала пустотлива думка: «Ну, коли така справа, то мені давно хотілося зазирнути в намет хана Батия. І грішно не скористатися таким випадком, щоби вгамувати свою цікавість». Я машинально потягнувся за своїм мечем, але рука пройшла крізь ручку, наче крізь олію. Я забув просту істину, з життя духів.

      Мій дух перелетів за фортечний мур, і полетів над долиною, звідки долинало іржання монгольських коней. Я зрозумів, що це прибув свіжий тумен, з Чернігова. По полю снували воїни, які стягували тіла своїх загиблих одноплемінників, і скидали їх у величезне похоронне вогнище. Цей ланцюг трупів був нескінченним.

      Картина облогового табору справила тяжке враження на мене. Все навколо було покрито ямами, вікові дуби були викорчувані та порубані. Скрізь шастали монголи, між возами горіли вогнища. Біля вогнищ танцювали жінки, десь плакало немовля. Вівці та кози бродили без прив'язі, воли рили копитами землю, в пошуках трави. Ближче до центру табору все було заставлено наметами із шкур, які примикали один до одного.

      По центру табору знаходився величезний намет хана Батия. Зовні він здавався звичайним похідним житлом, але, потрапивши всередину, стало зрозуміло, що його господар любив витонченість та комфорт. Навколо величезного різьбленого столу стояли м'які крісла, оббиті золотим оксамитом, в кутку – м'яке та пишне ліжко. Поруч з ліжком стояв срібний глек з водою.

      В іншому кутку, розвалившись у зручній позі, на м'якому килимі лежав сам хан, - у багатому одязі, зшитому з дорогих тканин і добре обробленій шкірі. На його зап'ястях красувалися товсті золоті браслети-змійки, покриті рунами, а груди обтягувала золота кольчуга тонкої роботи. Шлунок його бурчав, наповнений відвареною кониною, а рука стискала кубок з кумисом. Він був високим та міцним, з бронзовою шкірою та золотистим волоссям. І ще він міг би зійти за гарного чоловіка, якби мав вуха. Але вуха в нього були відсутні, і тому його голова здавалася вузькою та гострою. На шиї виднілося дивне татуювання. Його каламутно-блакитні крижані очі пронизливо дивилися на старого шамана, який повзав перед ним, і його похмуре обличчя корчилося в гримасі. А шаман постелив на землю козлячу шкуру, і висипав на неї пригоршню кісток. Кістки мали форму грубих кубиків, на кожній грані яких було вирізано таємничі знаки. Старий катав їх з боку на бік, чим занурив своїми рухами хана в роздуми.