***

      Принцеса Нікатея якось сумно подивилася на мене, і промовила:

      - Міста та селища охоплені вогнем, русичі розбігаються, куди очі бачать. В армії Батия понад сто тисяч воїнів, і в жодну країну він не заводив так багато, і всіх одразу. Нічого не змінилося в світі за минулі тисячоліття, взагалі нічого не змінилося. Як і раніше, людина прагне смерті ближнього свого, і нічого після цього не залишиться, окрім міфів та легенд.

      - Ти не права, принцеса амазонок, життя не стоїть на місці, - відповів я. – Візерунок всесвіту вплітає в себе безліч змін, але ми осідлаємо цей візерунок, незважаючи на всі його примхи. Багато хто, в різні часи, був готовий померти заради цього.

      - Багато хто і помирав, - відповіла Нікатея. - Наша поява в цьому світі зламала весь порядок дійства, Алексусе. І я не впевнена в правдивості цієї реальності, бо в повітрі висить загроза, і вона походить не від орди. Ти хоч не шкодуєш, що потрапив сюди?

      - Я намагаюся не думати про це, - відповів я. - У цьому немає сенсу.

      Якийсь час ми всі мовчки спостерігали за дружинниками, що метушилися внизу.

      З боку орди заспівав бойовий ріг.

      - Знову починається, - спокійно промовила Юлі-Ана.

      - Ні, не починається, - відповів Володимир. – Це вони попереджають, що йдуть збирати своїх вбитих та поранених. Нехай забирають своїх мерців, такий закон війни.

      Ближче до півночі стали відомі підсумки першої битви. Загинуло три амазонки Руслани, і півсотні дружинників. Лікарі продовжували свою роботу, і ці цифри постійно уточнювалися.

      Рано вранці, наступного дня, коли ми з Дмитром обходили далекі казарми, до нас підбіг захеканий дружинник.

      - Тисяцький! – крикнув він. – Сотник просив передати, що під лісом помітно якийсь рух!

      - Алексусе, - уривчасто промовив Дмитро, - давай на стіну!

      На стіні нас вже чекав Володимир. Невдовзі, із західного боку, підійшли інші сотники.

      - Он там, - вказав Володимир.

     Всі подивилися туди, куди вказав сотник, і побачили рух орди, біля лісу. Вона пересувалася, наче чорні безтілесні тіні.

      - Вартові помітили це близько години тому, - пояснив Володимир. – Вони заходять в ліс, але куди йдуть далі, ніхто не знає. Прокляття! Вони згортають табір!

      - Може, вони вирішили відійти на зиму до Чернігова, – зауважив Ярослав, стискаючи кулаки.

      - Або взагалі повернутися додому, в свої рідні степи, - з'язвив тисяцький.

      Але нам залишалося тільки гадати, куди прямує ворог. Ми стояли на стіні до тих пір, поки ще могли бачити орду, що поступово зникала. Коли всі монголи зникли в лісі, Дмитро наказав скликати військову раду. Але тут, у повній тиші, з лісу пролунав гуркіт.

      Смерть! Смерть! Смерть! – почали відстукувати барабани.

      Я роздивився з стіни, що біля краю лісу виник якийсь рух. Ну і хай собі рухаються.

      Спустившись з стіни, ми зайшли до ближньої казарми. Тисяцький запросив всіх у невелику кімнату, посеред якої стояв великий круглий стіл, з масивними стільцями, а на стіні висіли карти та плани. Найімовірніше, це була кімната Хранителів Круга Дванадцяти. І хоча всі двері та віконниці були наглухо зачинені, все одно ззовні долинали звуки барабанів. Смерть! Смерть! Смерть!

      Коли всі зайняли місця навколо столу, Дмитро звернувся до присутніх.

      - З усього побаченого я зробив висновок, що Батий нас оточує. Ворог чисельно перевершує наші сили вдесятеро. Я не знаю, коли прибуде військо половців, за яким поїхав князь Михаїл, але, швидше за все, ми їх не дочекаємося. Нині ми повністю відрізані від світу. Спочатку ми мали два плани, оскільки не знали, скільки орди встане під нашими стінами, - або битися з ними у відкритому полі, або обороняти Київ, поки не підійде підкріплення. Тепер, гадаю, у нас не залишилося вибору. Захищатимемося. Впевнений, що вони скоро почнуть штурмувати стіни, але ми стоятимемо до кінця.

      Смерть! Смерть! Смерть! – долинав гуркіт барабанів від лісу.

      - Мені потрібна ваша порада, - продовжив тисяцький, коли гуркіт припинився, - я готовий вислухати кожного з вас.

      Деякий час всі сиділи мовчки. Потім піднявся Володимир і почав говорити:

      - Я не знаю, чого саме вони там задумали, але цей перепочинок не означає, що вони дають нам можливість краще підготуватися.

      - Ти маєш рацію, сотнику, - сказала Зара. – Вони придумали якийсь план, і чекають на підкріплення.

      - Як довго ми зможемо протриматись? На скільки часу нам вистачить провіанту? - запитала Нікатея у присутніх.

      - Протриматися ми можемо місяців зо три, від сили, - відповів Дмитро. – І це в тому випадку, якщо нам вдасться довше втриматись на видубицькій стіні.

      - Ви вважаєте, що це можливо? - запитав Ярослав. – Адже наших воїнів ледь вистачить, щоб розставити їх на кілька верст, не говорячи про західний бік. Якщо монголи розосередяться, вони легко прорвуть нашу оборону на заході.