ГЛАВА 19 (6 вересня 1240 року)

      Під ранок ми стояли з тисяцьким на стіні, біля воріт, намагаючись розібрати звуки та тіні в долині.

      Дмитро напружено вдивлявся в передранкову темряву. І хоча він чув щось схоже на скрип коліс, але нічого розібрати не міг.

      - Алексусе, ти щось бачиш там?

      - До нас наближається орда, - відповів я. - Попереду я бачу величезний таран, а за ним чотири катапульти. А за катапультами шість… ні, сім облогових веж. Досить високих, щоб піднятися на наші стіни. Їх супроводжують кінні загони, і зараз вони завмерли на місці.

      Я не встиг договорити, як по рівнині прогуркотів барабанний дріб: Смерть! Смерть! Смерть!

      Я побачив, як Дмитро зблід, але його погляд залишався твердим та рішучим, як ніколи раніше. Тільки коли підійшла Зара, тисяцький злегка посміхнувся їй.

      - Ти бачила, як палахкотіло за лісом, серед ночі? - запитав він Зару. – Це твої амазонки підпалили щось?

      - Так, це була Руслана зі своїми дівчатами, - з гордістю відповіла Зара. - На будь-яку монгольську хитрість знайдеться наша хитрість. Прямо під носом орди, в їхньому лігві, вони підпалили облогові вежі. І поки ті щось збагнули, зникли в темряві.

      - Так, ми бачили силуети гарцюючих амазонок, на тлі палаючих веж, - зауважив Володимир. - А ми ще гадали, хто б це міг бути? Цікаво, скільки веж вони встигли спалити?

      - Скільки б їх не було, але залишилося тільки сім, - відповіла Зара, вдивляючись в досвітню темряву.

      Змахом руки Дмитро покликав посильних, які чергували неподалік.

      - Ворог підтягує стінобитні гармати, незабаром почнеться штурм, - сказав він. – Передайте всім сотникам, що потрібно поспішити з останніми приготуваннями. Чекати лишилося недовго.

      Коли посильні побігли, Дмитро звернувся до Зари:

      - Я чув про вражаючу влучність твоїх амазонок. Чи достатньо у вас стріл?

      - Ми виготовили багато стріл, але нам потрібно в рази більше, - відповіла Зара. – А ваші надто короткі для наших далекобійних луків.

      Дмитро уважно подивився на неї.

      - Я розпоряджуся, щоб наші майстри терміново зайнялися їх виробництвом. Тільки поясниш їм суть питання.

      Тепер, коли почало світати, всі захисники на стіні теж побачили машини, що наближалися, оббиті блискучим залізом.

      - Ти тільки глянь туди! - вигукнула Зара, показуючи в далечінь. – Ми вже бачили це, під стінами Переяслава!

      Всі подивилися в той напрямок, і побачили величезний металевий таран, у вигляді товстої колоди на колесах.

      Смерть! Смерть! Смерть! – били барабани.

      І хоча таран був справді серйозний, мене більше турбували облогові вежі, дуже високі і оббиті залізом. Мені було цікаво, як амазонки змогли підпалити їх. Хоча, що там цікавого, якщо всередині веж були дерев'яні сходи, балки та містки, щоб перебігати на фортечні мури. А сухе дерево горить добре, якщо його підпалити в потрібному місці.

      - Це добре, що наша стіна стоїть на земляному валу, на вишині, - сказала Нікатея, що підійшла. – Але їхні катапульти все одно зруйнують казарми та ближні будинки. А якщо вони застосовують палаючі ядра, то взагалі спалять все передмістя.

      Слова принцеси змусили тисяцького задуматися. Він ніколи не стикався з такою зброєю, і не міг усвідомити всю небезпеку.

      Коли посвітлішало, монголи поступово підтягли катапульти на близьку відстань, але туди стріли амазонок все одно дістати ще не могли. Таран поставили навпроти воріт.

      Барабани загуркотіли ще голосніше: Смерть! Смерть! Смерть!

      Орда приготувалася до бою. Кіннота гарцювала по полю, потрясаючи списами і розмахуючи кривими шаблюками. Проте вони не виїжджали за лінію катапульт. Раптом затрубив ріг, і в напрямку наших воріт рушили три вершники, з білим полотнищем на списі.

      - Це посли, – сказав Володимир. – Хтось має виїхати до них.

      - Ні! – крикнула Зара. - Це пастка!

      - Дозвольте мені виїхати до них, - промовив Володимир, опускаючись на праве коліно перед тисяцьким, і вручаючи йому свій меч.

      - Добре, тільки візьми з собою Алексуса, - сказав Дмитро. - Ти не проти?

      Я ствердно кивнув головою і промовив:

      - З ворогами краще вести переговори, аніж лягати з ними в могилу. То була перша заповідь Валіуса, принца Атлантиди, але потім все одно він їх знищував.

      Дружинники внизу кинулися сідлати коней. І коли монгольські посли подолали половину шляху, від катапульт до воріт, ми виїхали з воріт, їм назустріч. Перед тим я віддав свій меч стражникові біля воріт, бо переговорникам було заборонено мати при собі зброю.

      Коли ми наблизилися до послів Батия, то в мене на якусь мить кров застигла в жилах. Перші двоє виглядали точно так, як я і уявляв їх, і були схожі на травневих послів. Кривоногі, з кістлявими руками, відстовбурченими вухами та жовтими прищуленими очима. Хоча вони були досить неприємними, але не викликали неспокійного страху. Але третій справді шокував мене. Блідий, як мрець, а його чорні очні прогалини дивилися на нас без жодного виразу. Викликали огиду перепончасті вуха і червоний рот, схожий на рану, що кровоточила. Ростом і подобою третій ніби був схожий на людину, але нічого людського не було в цьому монстрі, одягненому в чорний балахон. Мій жеребець занервував і став дибки, і я ледве втримав його на місці.