***

      - Паличку? А навіщо?

      - Ну, коли ординці підійдуть до стіни, то кинь їм цю паличку і крикни: "Фас!"

      Старий дружинник жарт не зрозумів, але Юлі-Ану це розвеселило. Вона вдосталь посміялася, а потім промовила з легкою посмішкою:

      - Ну, як ти, старий кінь? Здорово втомився, я бачу, а війна ще не починалася.

      - Старість не радість, дівчинко, - я посміхнувся їй у відповідь. – А може нам пощастить, і Батий дасть відбій війні.

      - Якби нашими бажаннями була вода, то ми би стали рибками, - відповіла Юлі-Ана. – Щось я дуже серйозна сьогодні.

      Нічого більше не сказавши, вона спустилася з стіни та лягла на траву, між деревами. Присівши на парапет, я ще якийсь час спостерігав за нею. Потім знову підійшов Ратибор.

      - Хочеш? - він простягнув мені маленький бурдючок.

      - Ні.

      - Це не вода, - посміхнувся він.

      Коли я відпив з бурдюка, то мої очі полізли з орбіт.

      - «Київський вогонь» називається, – пояснив Ратибор.

      - І недаремно так називається, - сказав я. – Київський вогонь – як самогон.

      - Він навіює солодкі сни, - Ратибор розтягнувся прямо на помості і поклав голову на руки. – Розбудиш мене, коли розпочнеться війна. Добре?

      - Добре, обіцяю.

      А потім я сам спустився вниз, і ліг поряд з Юлі-Аною, на пожухлій траві. Перед битвою відпочинок нікому не завадить.

      А вже надвечір, всю південну частину від Києва, на кілька кілометрів, покривали великі намети, вогнища, маленькі юрти, піраміди копій та загони для коней. Вогнів було набагато більше, ніж я міг порахувати, - наче вогняна річка розлилася, вздовж правого берега Дніпра. Все ж таки я спробував оцінити масштаб монгольської армії, що зібралася під стінами Києва. Всіх разом, навіть за найскромнішими підрахунками, тисяч тридцять було, три тумени. І це їх прибуло лише в перший день.

      А за моєю спиною, в передмісті Києва, тишу порушував тільки тихий стукіт копит та глухий брязкіт шкіряних обладунків патрульних амазонок. Десь далі, ближче до Верхнього міста, барабани київської дружини відбили вечірню зорю. Їм відповів пульсуючий стукіт інших барабанів, - з боку ординського табору: Смерть! Смерть! Смерть!

      До мене, на кріпосний вал, піднявся митрополит Никодим.

      - Вони не надто затрималися в дорозі, - промовив він. – Я думав, що вони на деякий час ув'язнуть в болотах Чернігівського князівства. Але схоже, що вони з цим жваво впоралися.

      Але Никодим, з таким же успіхом, міг би додати, що сподівався падіння їхнього бойового духу після тієї взбучки, яку влаштували їм амазонки під Переяславом.

      - Орда втратила багато людей по дорозі, – мовив митрополит. – Селяни вели проти них війну. Нападали на відстаючі вози, знищували фураж, перебили сотні монгол, а може й тисячі.

      - Так, це правда, - погодився я. – Але тільки не забувай, кому ми завдячуємо таким поривом селянської мужності.

      Я повернув голову, вказавши поглядом на амазонок, що стояли біля воріт.   Відчувши на собі наші погляди, дівчата зніяковіли.

      Я перевів погляд за стіну, на сотні ординських вогнищ.

      - Ти бачиш, скільки їх, митрополите? - запитав я. – Якщо ми вийдемо за ворота і виступимо проти них, вони нас розіб'ють. Навіть не думайте про це.

      - Ти не радиш київській дружині приймати бій на рівнині? Чому?

      - Дурне питання, митрополите, а на дурні питання я не відповідаю.

      - Тоді що ти пропонуєш?

      - Запропонуй їм відкупну данину, - відповів я з посмішкою. – Твоя церква, за два століття, зібрала чимало золота та срібла. Чи не так?

      - Ти мені пропонуєш віддати золото церкви цим брудним кочівникам, аби відкупитись від них? – митрополит ледь не задихнувся від гніву. - Те, що ти кажеш, це святотатство, ганьба для церкви!

      - А чого ти так закипів, Никодиме? – я хитро глянув йому у вічі. – Тобі шкода золота, для збереження життів своїх прихожан?

      - Алексусе, орда ж не люди, говорити з ними нема про що, - в куточках його рота аж слина закипіла. – Та й не вмовимо ми їх забратися звідси. Ми витримаємо облогу, вона виснажить їх, а не нас. Постачання нам вистачить, є підземні тунелі, що виходять за Київ.

       Митрополит розвернувся, і почав спускатися з стіни, де на нього чекали ченці. Вже знизу він крикнув:

      - Порийся в пам'яті, Алексусе! Як ефірієць, ти маєш знати, що далі буде!

      Я сумно посміхнувся йому у відповідь, і повернув голову в бік сотень вогнів, що палахкотіли під стінами Києва.

      Потім настала ніч, перша ніч з ордою під стінами Києва. А в самому місті всюди яскраво палали смолоскипи, скрізь мелькали людські постаті. А на кріпосному валу перегукувались вартові, злісно вдивляючись в темряву.