***

      А наступної миті я вже лежав з розплющеними очима, і дивився на повний місяць. І я так ще довго лежав, і дивився на місяць.

      Потім прийшов довгоочікуваний світанок, туманний та сірий. Цей світ ще спав, і навіть не думав починати рухатися. Я підвівся, і вирішив змити втому безсонної ночі. Стежкою я спустився до Дніпра, що був у густому тумані.

      Ранок був тихий-тихий, і було не розрізнити, де кінчається туман, і де починається дніпровська гладь. Вода беззвучно хлюпотіла об берег, щоб не порушити ранкову тишу. Навколо простягалися кущі ожини, оповиті туманом, аромати яких ще не прокинулися. Порушити цю тишу, розбити цноту води, було святотатством. Я неквапливо змив із себе липкий наліт ночі, і витершись, присів на березі, чекаючи сходу сонця.

      Ось так, сидячи на березі, я міркував про тлінність цього світу. Чомусь згадалися слова митрополита Никодима: «Все в цьому світі створено для людини, але з двоякою метою. Вода створена для того, щоби ми її пили. Але вона також служить символом тлінності людини, і відображає наше життя. Потоки води народжуються в чистоті джерел і біжать, лепочучи, наче малі діти, і поступово виростають в сильні юні річки. Потім вони розширюються, починають текти повільніше, і, нарешті, старечою ходою, хитаючись, входять в море. І там, немов душі людей на небесах, вони зливаються з морем, доки сонце знову не підніме їх вгору, і згодом вони не проллються дощем на землю».

      Я нахилився і опустив руку у води Дніпра. Зараз я відчував себе вибитим з колії, відірваним від світу. Я поспостерігав за гладдю ще трохи, потім ліг на траву і почав дивитися, як збираються в передсвітанковому небі хмари. Під хмарами літав орел, який був ніби нерухомий, у потоках теплого повітря. Праворуч крикнула куріпка, і орел каменем обрушився на неї. Та вчасно його помітила, і сіпнулася вбік, дивом уникнувши грізних пазурів. Потім шмиганула в кущі, а орел з виглядом ображеної гідності сів на дерево неподалік. Я відкинувся на спину і заплющив очі. Втома накрила мене, наче саван. Складні обриси майбутніх подій клубочилися в голові, наче туман, що тягнувся над Дніпром.

      Незабаром зійшло сонце, бліде через туман. Вітру не було, із сірої каламуті почали проступати дерева, на протилежному березі Дніпра. Водна гладь переливалася відсвітами в тумані, наче перлина. Насолодившись цим виглядом, я вже вирішив йти, як раптом десь вдалині почувся шум і тріск, монотонний і якийсь скрипучий. Я завмер в очікуванні. По спині пробіг холодок, згадалася мука безсонної ночі. Занили кінчики пальців: я міцно, до болю, стиснув рукоятку свого меча. Так ось що збиралося всю ніч, всю ніч готувалося відбутися! Але хіба не на це я чекав останні півроку?

      Туман на березі почав швидко розсіюватися під променями сонця, що сходило, але він все ще покривав річку. Щось невидиме, для очей, плавало по воді. Вдалині почувся шум, перестук копит. Я швидко обернувся і підняв голову. По березі, наче хмаринка, на сірому жеребці під'їжджала Руслана, в супроводі своїх амазонок-розвідниць.

      Здається, перше, що я відчув, була досада. Інтуїція мене підвела, та й слух також. Я все зрозумів в ту мить, коли амазонки зіскакували з коней.

      - Орда на підході, скоро буде тут! – крикнула Руслана.

      «Ось тобі й меч уві сні, – подумав я. – І коли ти, Алексусе, навчишся тлумачити сни?»

      Слідом, за криком Руслани, тривожний сполох церковних дзвонів ехом рознісся по окрузі. Крива посмішка скувала моє обличчя, - страшна посмішка ненависті, яку я, при великому бажанні, не міг здерти з лиця. Тепер вже близько те, що я бачив уві сні. Нарешті я з цим покінчу, і, так чи інакше, цьому прийде кінець. Із снами буде покінчено…