ГЛАВА 17 (29 серпня 1240 року)

Розбитими дорогами Київської Русі рухаються кінні та піші монгольські колони. За кожною з них, мов хвіст комети, тягнеться довгий караван обозів. Постачальники керують волами з пересувними кухнями, возами з водою та кумисом. Візки, завантажені дровами та стрілами, все рухається на Київ. Воли та коні тягнуть стінобитні знаряддя, кам'яні ядра та тарани. Колеса вязнуть в грязюці, але всі повільно рухаються до своєї мети. Хан Батий зібрав всі свої тумени, і кинув їх на Київ. А Київ труснув головою, прийняв бойову стійку і приготувався до битви.

Але що ближче до Києва, то кормів ставало зовсім мало, а води ще менше. Джерела всюди висохли, наче кістки мерців. Коні щипали жорстку висохлу траву, що стирчала пучками подекуди. Ординські командири посилали по окрузі розвідників, але ті не знаходили ні джерел нормальних, ні колодязів глибоких. Ті, хто почав пити воду з Дніпра, захворіли. Закінчувався кумис, який монголи любили більше за життя, орда з’їла всі коржі та в'ялене м'ясо. Воїни не могли знайти дичини, і тому харчувалися м'ясом загиблих коней. Смерть йшла за смертю. Хан Батий, злий від безвиході, підходив до Києва. Він і так був обмеженим фанатиком, з яскраво вираженим психозом, але за останні місяці його фанатична ненависть до русичів стала непереборною. І як стратег, він розумів, що навіть ті, хто вціліє в бою, повинні будуть вступити в жорстоку битву з зимою.

      А в Києві серпень пройшов порівняно спокійно. Були, звичайно, якісь набіги з півдня, на лівобережні поселення, але це вже нікого не хвилювало. Десь кричали торговці, розпродуючи залишки своїх товарів, десь за померлим голосили плакальниці, а десь на сіновалі обіймалися закохані. Все йшло своїм чередом. До кінця місяця спека спала, стало волого та прохолодно. Загиблий урожай та здохлу худобу це вже не могло врятувати, але люди потроху відходили від бід. На деревах дозріли рідкі плоди, і це хоч якось пом’якшувало ситуацію. Згодом заклубилися на полях ранкові тумани, і всюди, куди не глянь, переливалося сріблом перше осіннє павутиння.

І тут варто зауважити, що протягом всього літа робота, на Видубичах, йшла повним ходом. В приміських лісах рубали дерева на частокіл, і вози потоком тягнулися до земляних валів. Були задіяні навіть коні амазонок, хоча войовниці спочатку обурювалися такому плану. Перед другою фортечною стіною прокладалися вогняні канави: три метри завширшки, і півтора – глибиною. Їх наповнювали тирсою, а вздовж канавок ставили чани з олією, щоб періодично поливати сухе дерево. Поряд з канавами лучники, з ранку і до ночі, вправлялися в стрільбі, - по команді в повітря одночасно піднімалася сотня стріл. Через місяць тренувань ополченці так навчилися стріляти, що за сто кроків розносили вщент навчальні мішені. Різним дрібницям теж приділялося достатньо уваги, і боєздатність київської дружини зростала з кожним днем.

      Підходив кінець серпня, а війна все не починалася. З боку Чернігова не помічалося жодних ворожих військ, зате в місто потоком йшли біженці, приносячи звістки про пожежі, звірства, голод і інші жахіття війни. Дружинники, на міських воротах, у міру своїх сил розпитували та перевіряли тих, хто прийшов, не пропускаючи брехунів та сильно хворих. Число біженців росло з кожним днем, і тому в долинах, на захід та північ від стін Києва, влаштували тимчасові табори для них. А митрополит Никодим ламав голову над тим, як прогодувати цих людей, і самим вберегтися від нових хвороб. Під керівництвом ченців, в районі Слободи, біженці рили стічні канави і будували тимчасові укриття, для хворих та літніх людей. Молоді люди масово записувалися до київської дружини, проходячи відбір через досвідчених сотників та переяславських амазонок. Прямо говорити про наближення орди підстав не було, але чутки повзли вперто, скрізь наростало занепокоєння та страх.

      В перших числах вересня настала повня. В небі засяяв повний місяць, якого всі чомусь називали врожайним, ніби в насмішку голодному літу. Тривожними теплими ночами він даремно виливав своє світло на мертві поля, освітлюючи хіба що розбійників, що виходили вночі з лісів, аби напасти на невеликі хутора та окремі садиби. Щодня, з ранку до ночі, вздовж Дніпра курсували загони дружинників, - з однієї небезпечної точки в іншу. Ці роз'їзди хоч якось підтримували порядок.

      В одну з таких неспокійних ночей я не міг заснути, лежачи під розлогим дубом. В повітрі кружляли зграї комах, від дзижчання яких голова розколювалася. Я довго крутився на лежаку, потім підвівся, походив навколо дерева. Через якийсь час згадав про бурдюк з медовухою, який був прихований на возі. Швиденько знайшов його, і випив гарний келих цього напою, прийнявши його за снодійне. Тепло закутавшись в овчину, я незабаром міцно та безтурботно заснув, наче немовля.

     Уві сні я знову побачив меч. І навіть крізь сон я зрозумів, що це бачення не від ангелів-хранителів, а від когось більш вищого. Звичайні сновидіння не мають такої ясності, вони – це завжди плутанина бажань та страхів, щось підслухане та помічене, і завжди незнайоме. А це прийшло зрозуміле, як пам'ять математика. Я побачив меч поблизу. Він був не величезний і сліпучий, як зоряний меч над землею. І не вогняний, яким він здався мені в кімнаті Хранителів, під Михайлівським собором, а просто меч, - гарна бойова зброя. Рукоять, з крученого золота, була обсипана дорогоцінним камінням, а клинок горів і виблискував, наче сам рвався в бій. Цей меч жив своїм життям, затиснутий в руці воїна. Чоловік, що його тримав, стояв біля вогнища, посеред широкої темної рівнини, а навколо нього нікого не було. Він був високий, закутаний в сріблястий плащ, а обличчя під шоломом видно не було. Чоловік схилив голову, розглядаючи оголений клинок, що лежав на його лівій долоні. Він повертав його, немов зважуючи, і роздивлявся руни на лезі. І при кожному повороті клинка вогонь то спалахував, то гас. Дорогоцінне каміння на рукояті грало в відблисках вогнища. Потім я помітив на його голові золоту корону принца Атлантиди, а коли він повернув руку, то на пальці блиснув золотий перстень, з драконом.